за п’ять копійок. Той пиріжок вони з Валькою розломили навпіл і, вже йдучи до бабусі Марії, яка жила на вулиці Леніна поруч із воєнкоматом, жували не поспіхом.
– А тобі було страшно розмовляти з тим дядьком у чоботях? – запитав Валька.
– Та трохи… Але страшніше було, коли на мене дивилися чиїсь очі з «воронка», – пересмикнула худими плечима Ксенька.
Музей, поруч якого фігурували дві кам’яні «баби» й пушка на постаменті, проминули без надії потрапити всередину, бо грошей у малечі не було. Вряди-годи їм випадало натрапити на порожню скляну пляшку, але нещодавно відкритий прийом склотари був аж десь далеко по вулиці Радянській, і туди можна було ходити тільки з дорослими. Та стратегічний план збагачення Ксенька й Валька уже розробили і ховали за сараєм під лопухами знайдену тару, щоб колись таки вирушити без благословення дорослих в похід і одним махом розбагатіти.
За музеєм – «шанхай». У невеличких одноповерхових будиночках, які вишикувалися вздовж тротуару, людей як бджіл у вулику чи мурашок у мурашнику. Кажуть, там жили, а може, й живуть китайці, та й не тільки китайці…
Біля великих дерев’яних воріт бабусиного двору дівчинка насторожила вуха. Десь далеченько чутно було звуки похоронного маршу. Ксеньці враз стало сумно. Вона зазвичай наповнювалась печаллю під звуки такої музики, але чомусь її тягло саме в тому напрямку магнітом. От і зараз вони з Валькою вже зайшли було в двір, але наближення похоронної вервечки примусило повернутися на вулицю.
Від самісінької Жовтневої площі, тобто зі сторони базару, до них наближалася траурна процесія. Дерев’яні борти «газону» звисали по трьох сторонах машини, і труна стояла – як на долоні. Віко лежало боком впоперек кузова поруч із сосновими вінками, на яких рожевіло кілька паперових квіток. Машина рухалася дуже повільно, а за нею плив людський потік, означений темними шатами… Люди підтримували одне одного, витираючи носовичками заплакані очі. Невеличкий духовий оркестр замовк на якусь мить, бо тромбону, трубі й тарілкам треба було перевести подих так само, як і музикантам.
І тут трапилося те, що з Ксенькою трапляється вкрай рідко, – вона заплакала. Ця мала зірвиголова, яка не плаче покарана – ні з віником у руках, ні з кривавою раною на все коліно, ні після справжньої прочуханки за шкоду, – спочатку намагалася ковтати сльози. Давилася-давилася і раптом захлипала на всю вулицю. Коли процесія порівнялася з ними, Ксенька уже ридала-ридма, розмазуючи патьоки по смаглявому личку обома кулачками. Та стільки жалю й болю було в тому дитячому ревищі, що, дивлячись на дівча, не витримав і Валька… Сльози хоч-не-хоч повисли на його довгих, загнутих догори віях. Малі стояли на тротуарі, а мимо них пропливав «газон» з розчахнутими бортами, пливла сіра труна і в ній воскова фігура покійної жіночки. Змучені нещастям люди озиралися на хлопчика й дівчинку, а ті в один голос ридали ридма з чужого горя…
А може, й не з чужого. Бо ніхто не міг навіть припустити, що ця дивна дівчинка ллє сльози не тільки за покійницею, а й за всіма, кого вже встигла полюбити, проживши всього
