читає їй казки. А без казок жити так сумно, так сумно… Краще слухати найсумнішу казку й плакати, ніж жити без казок.
Після пізнього обіду Ксенька і Валька пішли за сарай мимо дерев’яного нужника на двоє дверей на ревізію. Під лопухами покоїлися дві пляшки з-під пива «Жигулівське», одна пляшка з етикеткою «Ситро» і два «цуцика», так дядя Вася називав чверточки горілки «Московська». Була у сховищі й одна пляшка із-під молока, але надщерблена. Таку можна було віднести в гастроном, та чи приймуть? Але до вечора ще є час і треба спробувати…
Молоко зазвичай продавалося із великих діжок, до яких вишиковувалася довга черга. Та останнім часом все частіше й частіше молочні продукти почали продаватися в пляшках. І знайти десь на вулиці пляшку вартістю 15 коп. було не так просто.
– А в чому ми понесемо її здавати? Просити у твоєї бабусі авоську ради однієї пляшки якось незручно, – розмірковував Валька вголос.
– Та ми її зараз лопухом замотаємо, – з ходу запропонувала Ксеня. – Тільки це ж нам треба у тридцятий гастроном іти, а мамка не дозволяє через Радянську біля базару переходити. О, придумала! Ми підемо до парку і там перейдемо вулицю. Це ж не біля базару…
Сказано – зроблено… Замаскувавши пляшку лопухами, парочка чемно подякувала ще раз бабусі за обід і рушила навстріч збагаченню. Скарб ніс Валька під пахвою. Перескочивши без особливих пригод вулицю Леніна, вони прошмигнули знайомими дворами на Радянську і загальмували проти парку імені того ж таки вождя. І може, варто було б пересікти вулицю з поодиноким рухом транспорту де заманеться, але на протилежному боці стояв високий і стрункий, як тополя, дядя Яша. Мабуть, жоден світлофор світу не подіяв би на дітей так, як цей славетний шеф дитячої кімнати в міліцейському відділенні. До слова, про світлофори у провінційному місті тоді ще чули тільки з переказів про київські перехрестя та з книжок.
Ну от, стоїть той дядя Яша і розмовляє з якимось шибеником прямо біля дороги і нічого іншого, як іти на перехід, малим не лишається. Пішли, дружно оглядаючись, а живий-живісінький стовп правопорядку пас довкілля іскрометним поглядом… Сонце сліпить, пташки цвірінькають, парка коней, запряжених у підводу, підковами по асфальту чечітку відбиває, поодинокі автомобілі мимо зрідка рокочуть, Ксенька з Валькою на ходу озираються… І раптом перед ними виріс звичайнісінький дерев’яний стовп з бетонною підпорою, а діти якраз на той момент оглянулись… І – бац! Врізались у стовп вони не на шаленій швидкості, але пляшка з лопухів вилетіла знатно – як ракета. Хрусь, здинь-бринь! І на асфальті – осколки скарбу. Лежать собі, виблискують і дратуються. Мрія про півтора пиріжка з вишнями на брата розсипалася скельцями.
– Ех, Валь… Ну який же ти! Не виходить у тебе ні бе ні ме. Навіть пляшку не втримав! – почала вичитувати товариша Ксенька.
– Та ми удвох в цей стовп врізалися! До того ж пляшка була щербатою, і продавщиця в нас могла й не прийняти її, – виправдовувався хлопчина.
