style="font-size:15px;"> – Так, шантрапа, а тепер я буду тебе лєчіть. Давай, підіймайся і за мною!
– Діду, я не можу. У мене немає сили.
– А я тобі плече підставлю. Якщо треба, Валєрку покличемо. Метода у мене безпрограшна. Скажу тобі по секрету, коли прийшлося жити на Дальнєм Востокє, навчився у одного шамана таку, як у тебе, хворь виганяти на раз.
Він допоміг стати онукові на ноги, які достобіса тремтіли, накинув на хлопця ковдру, бо у того й зуби клацали на всю хату, і повів малого за собою. На вулиці їх побачила Ксенька і потеліпала слідом, біля сараю старий Прокіп пригальмував і вишкірився на дівчину:
– Ану марш отсюда! Чого шпіониш? Хоча, стій!
Він припер Вальку до дерев’яних одвірок, шаснув у сарай, вмить повернувся і тицьнув Ксені в руку гумову, затерту до чорноти ляльку.
– Німецька, щоб ти знала! Я її беріг, бо думав, що в мене внучка буде, а сама бачиш, лобуряки.
Він по-діловому підморгнув дівчині і, затягши Вальку в сарай, зачинив за собою двері.
– Куди ти мене тягнеш, діду? Я зараз упаду. Чи ти не п’яний, бува? – спробував відбитися хлопець.
– Молчать! – сердито гаркнув старий.
Він до смерті не любив, коли йому абсолютно тверезому хтось нагадував про п’янку. І вже коли вони опинилися в сараї із жорнами, то там в центрі благенького приміщення стояла величезна діжка, яку Валька сто разів бачив. У тій діжці зазвичай бовтався такий-сякий домашній реманент третього ґатунку, і мабуть, ляльку дід дістав саме звідти. Та тепер у діжці було повно-повнісінько гаряченької води, яка де-не-де просочувалася між щілин. Вона, стікаючи ледь помітними струмочками, поволі утворювала в сараї болітце. Від використання не по призначенню діжка вже розсохлася, але ще не остаточно.
– Діду, ти що, хочеш мене зварити? – перелякано мовив Валька. – Я ж не Іванушка Дурачок і навряд чи стану Іваном Царевичем. Не полізу туди, хоч убий.
Але Вальці було лишень сім рочків, і від не такого вже й ситого життя-буття кістками він трохи поторохкував, а дід був жилавий – сили ще вистачало. Отож він далі полеміку з приводу буду-не буду з онуком не вів. Смикнув з бідолашного ковдру, підхопив на руки малого й поволі опустив у діжку. Валька й ойкнути не встиг, тільки в очах йому сто метеликів одразу замелькало.
– Ти, Валь, не того… Не дрейф. Я усі трави на Плютенцях позривав і запарив, а ще сухої гірчиці сипонув. Ми твою хворь одним махом унічтожим. Щас я ще гаряченької піділлю, а то, бач, витікає, та й вичахає.
– Діду, мені погано. Голова обертом…
– Терпи, пацан! Зараз я тебе рядниною накрию, щоб пропотів.
– Не треба, діду, я не витримаю…
– Ще чого? Ти ж козак!
– Ні, я вже не козак, діду, а рак варений. Усе – встаю!
– Сиди, я тобі сказав!
– Не можу…
І хтозна, скільки б іще дід «виварював» хлопця у діжці, коли б не нагодився з роботи Вальчин батько і за Ксенчиною
