верхній камінь спеціальним пристроєм, а нижній стояв непорушно і в жолобок сипалася ледь сірувата субстанція, яку важко було назвати борошном.
Мішок із зерном стояв обабіч жорен. Ксенька взяла одну зернинку, спробувала її на зуб.
– Тьху! Несмачно. І як із такого млинці печуть?!
– Із такого млинці не печуть, – буркнув дід. – За третім разом мука стане білою, і з того вже можна буде пекти млинці.
– А як ви думаєте, зернині боляче, коли її розжовують жорна?
Валька і дід перезирнулися, але відповіді на таке каверзне питання ні в малого, ні в старого не знайшлося. Ксенька важко зітхнула і, втративши інтерес до одноманітного процесу, пішла додому. Це її товариш міг годинами дивитися на тертя каменю об камінь, на жолобок, із якого сипалося розтерте зерно – так народжувалося борошно. А дівчинці стало сумно, бо все очевидне ніколи не вдовольняло допитливої натури, і її найважливіші питання часто лишалися без відповіді.
За порогом рідного дому чекав справжній ґвалт, бо там – мало не в прямому значенні слова – на голову Ксеньці впали гості. Найнесподіванішим був маленький хлопчик Вася, якого треба було похрестити в тутешній церкві. Вася був зовсім малим і не вмів ходити, він весь час плакав. Це страшенно дратувало дівчину і вона вже знову хотіла втекти в сарай до діда Прокопа, навіть згодна була дотемна стовбичити під тими жорнами, які так подобалися Вальці, аби тільки не чути це ревище. Та мама й тітка Галя, мамка того крикливого Васі, настирно підштовхували її до малого крикуна й наперебій торохтіли:
– Та пограйся ти з дитиною! – шепотіла мама на вухо.
– Поіграйся! Он хороший мальчік, – запевняла Ксеньку тітка.
Нічого хорошого у цій переляканій невеликій людинці Ксенька не бачила. Чорняве, куце, крикливе дитинча, мабуть, ще й гратися не вміє. Ні, ну що хорошого ці дорослі побачили в тому, що Вася кричить на всю Плєханова? Чесно? Ксеньці, окрім того, що тріснути малого по голові алюмінієвим кухлем, нічого не хотілося. Може, вона погана дівчинка, але ж правдива. І якщо терпить оцих родичів, то тільки заради мами. Отак сідає на малюсінький стільчик у кутку, наче покарана, і затуляє вуха вказівними пальцями. Цікаво, невже у тому місті, де живуть ці родичі, немає жодної церкви, щоб їхати з крикуном на край світу тільки для того, щоб його охрестили?
Дядько Сашко і тітка Галя розмовляли російською, але не зовсім такою, яку Ксенька чула повсякчас довкола себе. Це була російська мова з акцентом. Особливо чудно було дівчинці, коли дядько сказав:
– Девчьонка, ти зачєм строил такую страшную рожицу? Вася пугаєтся.
– І як ви тільки в школі училися? Ось я ще не знаю, у яку школу мене батьки віддадуть – руську чи українську, але точно знаю, що девчьонка – це вона, а не він, – прошипіла з притиском.
Потім було гучне застілля із самогоном, який розливали у «гранчаки» й «полустаканчики», закушували квашеними торішніми огірками і картоплею із засмажкою. А пізніше причащали
