Але знаєш, Френкі, ми ж не можемо бути впевнені, що Прітчарда зіштовхнули.
– А я впевнена!
– Ти одразу так думала.
– Ні, спочатку мені просто цього хотілося, бо так цікавіше. Але зараз це більш-менш точно. Твоя раптова поява порушує плани вбивці. Ти знайшов фотографію, отже, тебе слід прибрати.
– Тут є проблемка, – зауважив Боббі.
– Яка? Щойно ти пішов, Бассінґтон-ффренч лишився з тілом сам на сам і замінив фото, яке вдалося побачити тільки тобі.
Але молодик і далі заперечно хитав головою.
– Ні, не збігається. Уявімо на мить: фотографія була такою важливою, що через неї мене довелося б прибрати, як ти кажеш. Звучить абсурдно, але не відкидаю, що це можливо. Ну, тоді, якщо він збирався спекатися мене, краще було зробити це одразу. Те, що я поїхав до Лондона й не читав «Марчболт віклі таймз» чи інших газет, де надруковано фотографію, випадковість, на яку не можна було розраховувати. Я ж міг одразу заявити: «Це не та фотографія, що я бачив». Навіщо чекати завершення дізнання, на якому все пройшло так добре.
– У цьому щось є, – погодилася Френкі.
– І ще. Я не можу бути абсолютно певним, але майже готовий поклястися, що коли поклав фотографію назад до кишені загиблого, то Бассінґтона-ффренча поряд не було. Він прийшов за п’ять чи десять хвилин.
– Можливо, він увесь час спостерігав за тобою, – заперечила дівчина.
– Не уявляю, як він міг би це зробити, – повільно відказав Боббі. – Те місце, де я сидів, проглядається лише з однієї точки. А далі скеля здіймається, тож із-за неї нічого не видно. Є тільки одна точка, і коли Бассінґтон-ффренч у ній опинився, то я одразу його почув. Кроки відлунюються внизу. Можливо, він і був поряд, але бачити мене не міг – це точно.
– Виходить, на твою думку, йому не відомо про те, що ти бачив фото?
– Не уявляю, як би він про це дізнався.
– І Бассінґтон-ффренч міг не боятися, що ти бачив, як він це зробив… як убив Прітчарда, бо, згідно з твоїми словами, це абсурд. Ти ніколи не приховав би цього. Здається, тут щось інше.
– Але я ніяк не збагну що.
– Щось таке, про що вони дізналися тільки по завершенні дізнання. Не знаю, чому я кажу «вони».
– А чом би й ні? Зрештою, Кеймани, певно, також до цього причетні. Мабуть, у них банда. Люблю банди.
– Це несмак, – неуважно зазначила Френкі. – Убивство, скоєне самотужки, оце вищий клас, Боббі!
– Так?
– А що Прітчард сказав перед тим, як помер? Ти ще розповідав мені на полі для гольфу. Якесь дивне запитання.
– «Чому не Еванс?»
– То, може, річ у цьому?
– Але це на голову не налазить.
– Так здається на позір, проте це може бути важливо, Боббі. Я переконана, що це важливо. О ні, я ідіотка, ти ж не розповів про це Кейманам.
– Правду кажучи, розповів, – повільно визнав молодик.
– Розповів?
– Так, написав
