медичний журнал».
– Добре, продовжуй. Можеш і далі жонглювати абревіатурами.
– А ти знаєш, що смертельна доза – пів грана? Я мав би вже шістнадцять разів померти. Щоправда, науці відомо, що й після шістнадцяти оговтувалися, та все-таки вісім – це чимало, хіба ні? Тепер я тут герой. У них досі таких випадків не було.
– Їм страшенно пощастило.
– Ще б пак! Тепер у них є про що поговорити з іншими пацієнтами.
Повернулася медсестра з ліліями у вазах.
– Правду ж я кажу, сестро? – запитав Боббі. – Досі тут ніколи не було такого випадку?
– О! Це диво, що ви тут, – відказала та. – Після такого вам місце на цвинтарі. Але подейкують, що лише безгрішні помирають молодими. – Вона посміялася з власного жарту й пішла.
– А що я казав, – промовив молодик. – От побачиш, я ще на всю Англію прославлюся.
Боббі безтурботно базікав далі. Усі ознаки комплексу меншовартості, які проявилися в ньому під час попередньої зустрічі, тепер безслідно зникли. Він діставав глибоке й егоїстичне задоволення, переповідаючи свою історію з усіма подробицями.
– Годі вже, – зупинила його Френкі. – Наче мені цікаво знати про всі ці шлункові зонди. Тебе послухати, то ти перший у світі, кого отруїли.
– Але небагатьом щасливчикам удавалося вижити після восьми гранів морфію, – не вгавав Боббі. – Чорт забирай, чому це тебе не вражає?
– Твоїм отруйникам не поталанило, – відказала дівчина.
– Отож. Змарнували стільки чистого морфію.
– Він був у пиві?
– Так. Мене знайшли, коли я спав як убитий, спробували розбудити й не змогли. Стривожилися, доправили на ферму й викликали лікаря…
– Далі я знаю, – поквапилася повідомити Френкі.
– Спершу вони подумали, що я навмисне його вжив. Потім, після моєї розповіді, повернулися до тієї лавочки, знайшли пляшку від пива там, де я її кинув, і відправили в лабораторію. Залишків, мабуть, було досить, щоб провести аналіз.
– Жодних здогадок щодо того, як морфій потрапив у пляшку?
– Взагалі нуль. Вони допитали працівників пабу, в якому я її купив, перевірили інші пляшки – там усе добре.
– Очевидно, хтось додав морфій у пиво, поки ти спав?
– Напевно. Пам’ятаю, я ще звернув увагу на те, що папірець на кришці наклеєно якось дивно.
Френкі задумливо кивнула.
– Ну, – сказала вона, – це доводить, що моє припущення в потягу було слушним.
– А що ти припустила?
– Що того чоловіка – Прітчарда – зіштовхнули зі скелі.
– Ти сказала це не в потягу, а на станції, – мляво виправив Боббі.
– Байдуже.
– Але чому ти…
– Любий, ну це ж очевидно. Нащо комусь прибирати з дороги тебе? Ти ж не багатий спадкоємець абощо.
– А що як багатий? Може, у мене є якась тітка в Новій Зеландії, про яку я ніколи не чув? Що як вона лишила мені купу грошей?
– Нісенітниця.
