Там лежав роман Уїди[12] і примірник «Джона Галіфакса, джентльмена»[13], а ще минулотижневий «Марчболт віклі таймз». Він узяв «Галіфакса».
Боббі вистачило на п’ять хвилин. Йому, вирослому на «Третій плямі крові», «Справі вбитого ерцгерцога», «Дивовижній загадці флорентійського кинджала», у «Галіфаксові» бракувало динаміки.
Зітхнувши, він узяв останній випуск «Марчболт віклі таймз».
За якусь мить уже тиснув на кнопку за подушкою з такою силою, що медсестра бігцем вскочила в палату.
– Що сталося, містере Джонс? Вам погано?
– Зателефонуйте в Палац! – вигукнув Боббі. – Скажіть леді Френсіс, що вона мусить негайно повернутися!
– О, містере Джонс. Не можна такого просити.
– Не можна? – перепитав Боббі. – Якби ви дозволили мені встати з цього проклятого ліжка, то побачили б, що мені можна, а що ні. А поки що вам доведеться зробити це за мене.
– Але навряд чи вона вже повернулася.
– Ви погано знаєте її «Бентлі».
– Вона ще не випила чаю.
– Послухайте мене уважно, дорогенька, – промовив молодик, – годі сперечатися зі мною. Зробіть, як я сказав. Передайте, що вона має негайно повернутися, бо мені треба розповісти їй дещо важливе.
Переможена, медсестра знехотя пішла. Вона переказала прохання Боббі по-своєму.
«Містер Джонс цікавиться, чи не могла б леді Френсіс приїхати до нього, бо він мусить сказати їй дещо важливе, звісно, якщо це не завдасть їй незручності й заради цього не доведеться змінити плани».
Леді Френсіс коротко відповіла, що приїде негайно.
– Ясно як день, – заявила медсестра іншим колежанкам, – вона в нього закохалася. Он воно що!
Коли Френкі повернулася, їй кортіло якнайшвидше дізнатися, що сталося.
– Це що за негайний виклик? – спитала вона.
Боббі сидів у ліжку, щоки йому пломеніли. Він потрусив примірником «Марчболт віклі таймз».
– Поглянь сюди, Френкі.
Вона глянула.
– І що? – запитала.
– Ось ця фотографія. Ти сказала, що це ретуш, але однаково схоже на місіс Кейман.
Молодик тицьнув пальцем у розмиту фотографію. Під нею було надруковано:
Світлина, знайдена при загиблому, завдяки якій вдалося встановити його особистість. Місіс Амелія Кейман, сестра небіжчика.
– Саме так я і сказала, і так воно і є. Не бачу, чим тут можна захоплюватися.
– І я не бачу.
– Але ж ти казав…
– Я знаю, що казав. Та розумієш, Френкі, – наступні слова Боббі промовив дуже виразно, – це не та фотографія, яку я повернув до кишені загиблого…
Вони перезирнулися.
– У такому разі, – повільно почала дівчина.
– Або фотографій було дві…
– Що малоймовірно…
– Або…
Вони
Псевдонім англійської письменниці Марії Луїзи Раме.
Роман Діни Крейк.
