залоза виробляє серед відомих гормонів хіба що інсулін. Але його основне завдання «доставляти цукор у клітини» таке важливе для виживання, що від Аристотеля до Бантинґа – всі намагалися вийти йому на слід. Ми теж ще не раз до нього повертатимемося.
Last but definitely not least[12]: статеві залози. Або гонади, тобто яєчка і яєчники. Вони виробляють широкий асортимент гормонів із довгими назвами, як от лютеїнізуючий гормон, який запускає овуляцію і щомісяця вмовляє фолікули дозрівати. Хай там як, але ніщо не затьмарить славу таких знаменитих посланців статевих залоз, як тестостерон, естроген і прогестерон.
Так само, як і гормони, у процесі еволюції змін не зазнавала й будова наших залоз. Саме тому й популярні картинки, які показують, що велика кількість залоз у нас нагадує риб’ячі.
З рибами люди розділяють підшлункову залозу, гонади, щитоподібну залозу та надниркові залози.
З такої перспективи знання про гормони відкривають нам кілька абсолютно нових місць, де можна було б пошукати першопричини, якщо думки й почуття збиваються з курсу. Подеколи там справді можна відшукати рішення. Ось взяти хоча б щитоподібну залозу: якщо вона хвора – наприклад, тоді, коли в нашому тілі розвинулося автоімунне захворювання, яке не дає спокою залозі, – то через гормони впливу зазнають і колір шкіри, і цикл, і плодючість, і голос. Нам важко зосередитися, зачати дітей, залишатися бадьорими та й взагалі просто нормально жити.14 Нас переслідують відчуття апатії до всього, зокрема й до сексу, провали пам’яті, нас морозить, а на додачу ми відчуваємо страх і депресію.14 А тоді нам, маю на увазі, лікаркам і лікарям, ще ж треба здогадатися, що причина такого стану ховається не в голові, а десь над ключицею. Звісно, що «Уся причина – в голові» звучить надто драматично. Але мозок лежить все-таки саме там! Щоправда, тепер медики можуть лікувати не симптоми у мозку, а їхню першопричину – автоімунне захворювання. А це вже неабиякий прогрес.
Ще раз нагадаю правило: все між собою пов’язане. Водночас для усвідомлення цього нам спершу доведеться дещо віддалитися від ідеї, що наше Я (щось на зразок командного пункту) сидить десь зверху в голові, а скелет з усіма його вигинами покликаний транспортувати нас місцевістю, немов якась ексцентрична карета.
Найімовірніше, все відбувається так: голова завдяки гормонам підлаштовується під тіло, а тіло – під голову. За ідеальних обставин це зумовлює поведінку, яка відповідає ситуації. Ми активні, якщо нам дозволяє погода. Спокійні, коли діти чи хатні тварини засинають у нас на колінах (не рухатися… за жодних обставин не рухатися… у-у-у моя рука оніміла). Спрацьовано ідеально. А після довгого дня, коли ваші гормони старалися з усіх сил, щоб ви ані були поглинуті потоком збудників, ані заснули за комп’ютером – принаймні не тоді, коли на вас дивляться – медіатори себе не жаліють, щоб перед сном ще швиденько розслабити ваші м’язи, щоб ви, о генію, не бігали бездумно по місцевості. Максимум, що ви під час цього відчуваєте, – посіпування
Останнє по порядку, але не за важливістю (
