в травинки, у калини з гаю,У птаха, що приніс весну полям.
Учись у мудрих книг – в них диво загадкове,
В людей учись – найперше б я сказав,
Щоб твій нащадок, уловивши слово,
В тобі свого учителя пізнав.
Приходжу я до давніх істин:
Людське кохання вище слів.
Йому не треба звуків прісних,
Що імітують сміх чи гнів.
Воно в очах, що сонце ловлять…
Підтвердить правда нам сама:
В ажурно мовленому слові
Кохання справжнього нема.
Ти – сам загадка. Відгадай себе —
І все, мабуть, тоді на місце стане.
Червоне, біле, ніжно-голубе
Відкриється за шторою туману.
В твоїх очах світає небокрай,
А дум плоди – мов яблука на вітах…
Насамперед себе ти розгадай,
Коли ти хочеш інших зрозуміти.
Печуть вогнями помисли мої,
Які іще не визріли у слові.
Хоч звуків позліталися рої,
Вже звуки є, але нема основи.
Заглухнув серця чулий камертон,
І це мені не може дать спочинку…
Отак бува: є цегла та бетон,
І глина є… Але нема будинку.
Дрібниці у житті, на жаль, колючі дуже:
Об їхні колючки не наколись.
Шукай себе у головному, друже, —
Його знайдеш чи нині, чи колись.
Воно прийде до тебе, щоб забрати
Твоє горіння, мислі ярий дух.
І тут уже не поскупися, брате,
Не одвернись, не пошкодуй…
Усе підвладне вічним змінам:
Весна і осінь, сльози й сміх…
У змінності закон незмінний —
І ти по-іншому б не зміг.
Буває в нас поганий настрій,
Бо їсть жура, немов іржа.
Та біймося, щоб не погасла
Від цього усмішка чужа.
Невдача нам, бува, підставить ногу —
Спіткнемося і боляче впадем.
Та через це життя стрімку дорогу
Іcпересердя ми не проклянем.
Хотілося б порадить словом-віршем:
Нехай там що – не скигли і не плач.
Щоб ти зробився дужчим і мудрішим,
Тобі дано і пригорщу невдач.
Коли твій шлях лягає круто,
І дні колючі, як багнет,
І сумніви печуть, мов трута, —
Не бійся: ти ідеш вперед.
Коли гладенько шлях іскриться,
Ні ямки на дорозі цій —
Спинися, друже, роздивися,
Чи ти не збивсь на манівці?..
Знов повернуся у дитинство,
В своє загублене село,
Де клен шепоче зелен-листом
Те, що було… і відгуло.
Клопочеться моя бабуся,
Картоплю ставить і гриби.
І я боюся, я боюся
Той сон дитячий загубить.
Заходять дядько, брат і мама —
Тут кожне дороге лице.
А вечір дивну панораму
Малює синім олівцем.
І
