бреше, хоч слова і ласі,Щоб видіть нас в минулім часі.
Йому це гірше від отрути,
Що ми ще є і маєм бути.
Ми ідймо у безвість, ідймо,
Все, що маєм, – лишаємо вам:
І нездійснені наші ідеї,
Й нашу клятву святим прапорам.
Ми поспішні і в чомусь наївні,
Швидко прагли позбутись зневір,
Прокричали, як вранішні півні,
Але сонця нема до сих пір.
А на троні – чужі та нікчемні,
Що зіграли у хитрий обман…
Вікна нашої долі ще темні,
Їх вкриває ядучий туман.
Та не кличмо зневіру до серця,
Хоч і чуємо сурми сумні.
Але віримо – не обірветься
Естафета добра і борні.
Хижаків ненажерливу зграю
В забуття кине праведний час.
…Ми ідем… Біля самого краю
Оглядаємось знову на вас.
Збирає вік хвастливі порохи,
На похвалу настроює антени…
Мені ж печуть його гіркі гріхи —
Це тисячі невинно убієнних.
Не тисячі! Добавим три нулі.
Не заховати все за словом хитрим…
Без горбиків одні лежать в землі,
А інші – десь розвіяні на вітрі.
Ні, мій народ не обминув біду —
Усіх косила лють страшної смерті.
Для пам’яті я чорним обведу
Все, що вмістилось в назві «тридцять третій».
А постріли в потилицю – ба-бах!
А дитинча, що кинуто у яму…
Коли панує в серці біль та страх,
Тоді і правда зачиняє браму.
Спаси нас, Господи, і дай високих сил —
Не рахувать лиш грошики у жмені
І не створити нам нових могил
Тих, де лежать невинно убієнні.
Вечір і сніг…
І сліди, наче коми.
Чи дійду колись
До окличного знака?
Три складові —
Вода, земля і небо.
Чому ж без тебе
Вони складають пустоту?
Минають дні
У праці, у турботах…
А для життя мого
Це додавання чи віднімання?
Любов,
Обрамлена красивими словами, – холодна.
Любов,
Напнута накидкою мовчання, – безлика.
Де ж золота середина?..
І знову сниться:
Можу я літати.
Чи це з минулого,
Чи натяк на майбутнє?
Казали: хай стелиться
Ваша дорога квітами…
Чого у твоїх очах
Квіти такі колючі?
Розумний, щедрий, симпатичний,
Веселий, добрий і стрункий.
Чи хто зміняє їх
Лиш на одне – коханий?
Дорога збилася у стежку,
Стежка зійшла в перебрід…
Хіба дивишся під ноги,
Коли йдеш до сонця?
А мій двійник зі мною в протиріччі.
Аргументує
