й пішла коридором за променем ліхтарика. Важко водночас слідкувати за обома флангами, нікого за собою не лишати, обов’язково. Десь крапала вода.
В одних камерах – ряди розібраних рам від ліжок. В інших – матраци. Посеред коридору натекло води, і Старлінг, завжди дбаючи про взуття, переступила вузьку калюжу, просуваючись уперед. Вона згадала пораду Барні, яку він дав багато років тому, коли в камерах іще були люди. Тримайтеся середини проходу, коли будете йти.
Картотечні шафи, ось вони. Посеред коридору, у самому кінці, тьмяна оливкова поверхня в промені ліхтарика.
Ось камера, у якій колись сидів Множинний Міґґс, повз неї взагалі не хотілося проходити. Міґґс, який шепотів до неї непристойності й кидався тілесними рідинами. Міґґс, якого доктор Лектер убив, нарадивши проковтнути власний поганий язик. А коли Міґґс помер, у камері оселився Семмі. Семмі, чий поетичний талант доктор Лектер заохочував, впливаючи на поета неймовірним чином. Навіть зараз вона могла чути, як Семмі горлає свій вірш:
Я ХОЧУ ТИ ДО СУСА
Я ХОЧУ ТИ З РИСТОМ
І Я ПІТУ ЗІ СУСОМ
ЯК БУТУ МОЛОЦОМ
У неї досі валялася десь записка, нашкрябана крейдовим олівцем.
Тепер камера була заставлена матрацами й вузлами з білизною, замотаною в простирадла.
І нарешті, камера доктора Лектера.
Міцний стіл, за яким він читав, так само стояв на болтах у центрі кімнати. Зникли дошки поличок, на яких він тримав свої книги, але зі стіни й досі стирчали скоби.
Старлінг мала б уже повернутися до шаф, але не могла відвести очей від камери. Тут відбулася найдивовижніша зустріч у її житті. Тут її вражали, шокували, дивували.
Тут вона чула про себе правду, таку жаску, на яку серце відгукалося, мов величезний, гучний дзвін.
Їй хотілося зайти. Хотілося зайти в камеру, як хочеться стрибнути з балкона, як манить блиск рейок і шпал, коли чуєш, що прибуває потяг.
Старлінг посвітила навколо ліхтариком, зазирнула за картотечні шафи, пустила промінь найближчими камерами.
Цікавість перенесла її за поріг. Вона стояла в центрі камери, де доктор Ганнібал Лектер провів вісім років. Тепер вона займала простір, у якому колись бачила його, і чекала, що по шкірі піде мороз, але цього не сталося. Поклала зброю та ліхтарик на стіл, переконавшись, що ліхтарик не покотиться, і притулила руки до поверхні, відчувши під долонями самі крихти.
Загалом, враження розчаровували. Колишній мешканець покинув цю камеру, наче змія скинула шкіру. Старлінг помітила, що до неї прийшло усвідомлення: смерть і небезпека не завжди чекають на тебе в пастках. Вони можуть прийти з солодким диханням коханої людини. Або одного сонячного дня на рибному ринку, де з бумбокса лунає «Макарена».
До роботи. Картотека вісім футів завдовжки, усього чотири шафи, до підборіддя. У кожній – по п’ять шухляд, під єдиним замком із чотирма штифтами, що висів біля горішньої шухляди. Усі чотири відімкнені. Усі шухляди забиті справами, подекуди товстими,
