чіткістю, коли хоче підкреслити свою правоту чи гнів.
– Ми вже все обговорили з комісією штату під час закриття, міс…
– Старлінг.
– Міс Старлінг. Ви не знайдете жодного пацієнта, який покинув би ту лікарню без папки. Ви не знайдете жодної папки, яка б покинула ту лікарню без узгодження з керівництвом. Що стосується померлих, то міністерству здоров’я їхні папки були не потрібні, Бюро демографічної статистики – також, і, наскільки мені відомо, мертві папки, тобто папки померлих, лишалися в Державній балтиморській лікарні ще після дати мого звільнення, а я пішла мало не остання. Утечі перейшли до міської поліції та управління шерифа.
– Утечі?
– Я маю на увазі випадки, коли хтось тікає з лікарні. Інколи тікали привілейовані пацієнти.
– Доктора Лектера можна вважати «втечею»? Як гадає те, чи його документи могли потрапити до правових органів?
– Він не був утікачем. Він не проходив як наш утікач. Коли він зник, то перебував не під нашим наглядом. Одного разу я спустилася туди, вниз, подивилася на доктора Лектера й показала його моїй сестрі, коли вона приходила до нас із хлопцями. Мені стає якось гидко й холодно, коли про це згадую. Він нацькував одного з пацієнтів, аби той кинув у нас, – вона стишила голос, – сім’я. Розумієте, про що я?
– Чула про такі випадки, – відповіла Старлінг. – То часом був не Міґґс? Мав натреновану руку.
– Я викреслила це з пам’яті. А вас я пам’ятаю. Ви прийшли в лікарню, поговорили з Фредом… доктором Чилтоном, а потім спустилися в підвал до Лектера, так?
– Так.
Доктор Фредерік Чилтон був директором Державної балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців і пропав під час відпустки після втечі доктора Лектера.
– Ви знаєте, що Фред зник.
– Так, чула про це.
В очах міс Корі раптом забриніли сльози.
– Він був моїм нареченим, – сказала вона. – А тоді він пропав, лікарню закрили – наче дах завалився мені на голову. Якби не моя церква, я б не впоралася з горем.
– Співчуваю, – відповіла Старлінг. – Тепер у вас гарна робота.
– Але Фреда нема. Він був чудовим, чудовим чоловіком. У нас було кохання, така любов, що випадає далеко не всім. Його обрали хлопцем року в Кантоні, коли він ходив у старші класи.
– Ну нічого собі. Дозвольте спитати вас іще дещо, Айнелл: він зберігав документацію у своєму кабінеті чи вона лежала на реєстратурі, де було ваше робоче…
– Документи були в стінних шафах у нього в кабінеті, а потім їх стало так багато, що ми придбали великі картотечні шафи в реєстратуру. Звісно, вони завжди були замкнені. Коли ми закрилися, туди на постійній основі переїхала метадонова клініка, більшість речей пересували з місця на місце.
– Ви коли-небудь бачили, читали документацію на доктора Лектера?
– Звісно.
– Не пам’ятаєте, чи були там рентгенівські знімки? Рентгени
