на відміну від «думки», замінюючи таким чином міфічний переказ, що має викликати лише задоволення. До цієї теми долучилися поети, зокрема Гомер та Гесіод дали початок тому, що для Платона було вже стародавньою querelle (суперечкою, полемікою) (Держава, Х, 607b). Вони приєднуються, очевидно, через надзвичайний вплив, який справляли на публіку, не передаючи насправді нічого корисного (поети, позбавлені будь-яких знань, безпосередньо навіть не володіють téchne (майстерністю, ремеслом, мистецтвом), а залежать лише від бога, котрий їх надихає, стають жертвами enthousiasmos[10], як описує Платон у діалозі «Іон»). До того ж вони, як і Платон, негативно впливають на стимулювання емоційності, збурюючи пристрасті. Раніше філософська проза вже була винайдена та апробована: прозою, насправді, писали Анаксімандр та Анаксімен, перші з філософських поетів, і також – хоча й в особливому, пророчому стилі – Геракліт, а згодом Анаксагор та Демокріт.
Варто не забувати, що серед поем, усних за походженням і тих, що цілком точно були вже зафіксовані письмово, та серед письмових праць, але у прозі, не бракувало форм, так би мовити, змішаних: публічні виступи, які згодом записувалися й перероблялися; написані, а потім прочитані фрагменти, що набули поширення завдяки писемності, як «прошиті» в єдине ціле (зокрема, як у Геродота). Варто не забувати, що серед представників філософії як дисципліни, яка щойно народжується, не бракувало тих, хто продовжував віддавати перевагу усним формам (як Піфагор, але особливо Сократ, з усіма поясненнями, які надає цьому феномену Платон, котрий, як відомо, теж критично ставився до писемності).
Народження філософської поеми
Отже, чи було цілком свідомим вибором у цьому контексті висловлювання у віршах? І, якщо так, що спонукало Ксенофана, Парменіда та Емпедокла передавати власну філософію у поетичній формі?
Перша відповідь є географічною за характером: у більш новаторській Іонії спостерігався розвиток прози, а в консервативній Великій Греції за традицією й далі висловлювалися у поетичній формі. Проте, як зазначає знавець античності Глен Мост, цей критерій не є неспростовним: Ксенофан походить з Колофона і тільки згодом переїжджає до Елеї, а Піфагор є уродженцем Самосу. Водночас приклади прози дуже рано простежуються й на заході (такими є Ферекід Сіросський у VIII ст. до н. е. та Гекатей майже два століття по тому). Мост дуже влучно згадує потім важливість агонів, у яких брали участь рапсоди (згадаємо Панафінеї VI ст. до н. е. в Афінах, коли рапсоди змагалися один з одним у декламуванні Гомера), та гадає, що рапсод Ксенофан саме мав намір вийти переможцем одного з них, традиційного, де він хотів брати участь із виконанням тексту, кращого за тексти Гомера (котрого суворо критикував насамперед за те, що той апелював до божественного), виступаючи носієм нової істини.
Його вірші, замість того аби описувати міфічне минуле чітко визначеного народу, мали би стати вмістилищами істини, що є справжньою
Екстаз, що виникає через натхнення вищими силами, персоніфікованими богами. –
