Щодо цього (шляху) існують знаки, / навіть численні, які створюють істоту та роблять її нетлінною, / яка є певного роду цілісною, нерухомою та не є нескінченною». Тут Парменід проголошує належність визначених властивостей тому, що існує, оскільки воно існує. Згадану належність буде продемонстровано шляхом певної послідовності логічних висновків, які визначають специфічні риси буття: воно є нествореним, нетлінним та цілісним, тобто повністю уніфікованим, безперервним, лише одного роду, незмінним та завершеним. Починаючи від Арістотеля та продовжуючи цю традицію до наших днів, дослідники майже однодушно вважають Парменіда моністом, тобто дослідником, котрий насправді думає що є тільки одна річ, яка насправді існує. Відтак, буття є унікальним та не примножується, як здається за відчуттями. Крім того, здається, окремі уривки фрагмента VIII надають цій цілісній одиниці виразне просторове забарвлення й, відтак, окреслюють окрему фізичну істоту як таку, що ідентифікується з цілим, або з дійсністю, або з природою. Візьмемо, наприклад, вірші 22–25, з яких не зрозуміло, про яку, просторову або часову, цілісність розмірковує Парменід; або поняття про «межі» у віршах 26–31, яке залишає відкритою можливість гадати про просторові обмеження; або славнозвісний рядок про «в цілому схоже на добре заокруглену сферу» (vv, 42–43).
На противагу такій традиційній інтерпретації, більш сучасні прочитання цього фрагмента по-новому висвітлюють філософію Парменіда: буття сприймається як певна форма, що очікує того, аби стати «наповненою» предикатами, згаданими у фрагменті VIII, починаючи з поняття про те, що існує. Якщо ми сприймемо цю інтерпретацію, можна буде вигідно розширити горизонти Парменідового дослідження та охопити поняття предмета наукового дослідження загалом, не обмежуючись лише одною істотою, що відчутно суперечить чуттєвому досвіду (оскільки є нестворюваною, нетлінною та довічною). Таким чином, монізм, приписуваний Парменіду багатьма (й передусім Арістотелем) постає значно менш дискусійним. Підбиваючи підсумок, у Парменіда можна простежити пропозицію щодо дослідження як сутності, що уникає змін, народження та смерті (яка, втім, може мати фізичні характеристики), так й інших сутностей, таких як, наприклад, математичні. Вони також характеризуються атрибутами, що не можна відчути (у яких вочевидь фізичні характеристики, описані у фрагменті VIII, можуть бути прочитаними як поетичні метафори).
5.4. Зенон з Елеї
Учень Парменіда Зенон бере участь у заколоті з метою повалення тирана міста. Коли він, будучи схопленим, постав перед тираном, можливо, після того, як його катували, аби він викрив імена інших заколотників, він відкусив собі язика та виплюнув його в обличчя тиранові.
Власне, текст діалогу «Парменід» змушує думати, що представлені Зеноном у його книзі аргументи спрямовувалися проти множинності й утворювали дихотомію, або пари протилежних понять. За поясненням Сократа, прослухавши всі докази, Зенон виявив себе прихильником Парменідової тези, що стверджувала, ніби все є Єдиним.
