«Хоч скільки б ти йшов, усе одно ніколи не дійдеш до меж душі, навіть подолавши всі шляхи: наскільки глибоко перебуває Logos, яким вона володіє (22, B, 45, DK).
У цьому контексті слід розглядати й інше знамените його висловлювання, «характер є dáimon[14] для людини» (фрагмент 119), що однозначно стверджує незалежність індивідуальної долі від втручання богів або даймонів-захисників. Не виключено, подібне твердження базується на чітко визначеній ідеї про те, що характер формується під час гри між розумом і пристрастю, якщо правильним прочитанням суперечливого фрагмента 85 є ідея про те, що вогонь такої пристрасті, як гнів, живиться «за рахунок» (сухішої?) душі та споживає її: маючи на увазі, звичайно, що найвищі здібності душі можуть бути затьмарені, якщо переможе пристрасть. «Важко боротися проти бажання: те, що бажається, те й купляється, сплачуючи за це душею».
6.3. Емпедокл, «Кентавр»
Емпедокл жив у Агрігенті між бл. 484–481 рр. до н. е. та бл. 424–421 рр. до н. е.; був автором двох поем: «Про очищення» та «Про природу», від яких збереглися деякі фрагменти. Він називає чотири базових елементи, що їм приписує самоідентичність, довічність і рівність повноважень, задовольняючи, таким чином, виконання вимог задля буття у світлі поглядів Парменіда. Ідеться про «коріння» (rhízai) вогню, повітря, води та землі, чий рух визначається двома силами Любові та Ворожнечі. Як саме визначення «коріння», так й його емоційна конотація з двома рушійними силами є явними ознаками культурного спадку, пов’язаного з «органістичною» концепцією космосу, на якій базуються перші іонійські космології. Звідси випливає й той факт, що Емпедокл приписує тому чи іншому статус божественного.
За Емпедоклом, Любов виступає також у ролі Гармонії чи Кіприди, або Афродити). Вона поєднує несхожі речі у спільності, які Ворожнеча роз’єднує, відокремлюючи несхоже та роблячи так, що схоже змішується зі схожим. Власне, так само, як художники можуть відтворити розмаїття речей, що відчуваються, змішуючи різні кольори, Любов і Ворожнеча продукують «дерева, і чоловіків, і жінок, та хижих звірів, і птахів, і риб, які живляться у воду, та богів, що жили довге, багате почестями життя» (фрагмент 23). Саме тому очікування й вираження процесу становлення не є результатом простого обману чуттєвого сприйняття, чиє значення для пізнання природи та всього іншого було суттєво недооцінене Емпедоклом, а відображає суміш цих чотирьох «коренів» у різних пропорціях під тиском Любові та Ворожнечі.
Змагання між цими двома силами триває протягом безперервного циклічного руху, а його вираз є предметом суперечок серед інтерпретаторів Емпедокла, можливо, без надії на розв’язання. Цілком напевно, що часом відбувається тріумф Любові, яка реалізує себе. Це найбажаніша суміш чотирьох коренів, і на неї у певний момент нападає Ворожнеча, яка шляхом притягнення подібного до подібного здійснює поволі повний поділ коренів. Любов, навпаки, пробує протистояти такому поділу, прагнучи зберегти змішаними несхожі речі:
