емпедоклічного вступу, але насамперед у лексичному виборі, у переході від високотехнічної мови до епікурейської прози, багатої на специфічні визначення, до мови більш евокативної, без жодної строгої незмінності, у постійній напрузі між оцінкою власне філософського та поетичного завдань.
5. Парменід та Зенон. Магдалена Бонеллі
5.1. Парменід Елейський
У діалозі «Парменід» Платон розповідає про подорож Парменіда і Зенона (обидва походять з Елеї) до Афін під час Панафінейських ігор, під час яких Зенон мав читати перед публікою, з-поміж якої був також Сократ, свою книгу щодо аргументів проти множинності. Парменідові було близько шістдесяти п’яти років, а Зенонові – сорок. У ті часи, додає Платон, Сократ був ще дуже молодим. Якщо інформація в діалозі є правдивою, народження Парменіда можна співвіднести із 515 р. до н. е., а Зенона – близько 490 р. до н. е.
Згідно з традиційною інтерпретацію Парменід Елейський був першим серед грецьких мислителів, котрий знецінив на користь розуму значення почуттів як інструменту пізнання, вважаючи їх цілком ненадійними. Він стане також першим, хто стверджував, що існує певний вимір реального світу за межами того, що можна сприйняти почуттями; ця вічна, незмінна та нетлінна дійсність може бути осягнута лише за допомогою lógos (розуму).
Парменід написав поему гекзаметром «Про природу», що збереглася лише окремими фрагментами. Поема поділяється на три частини: 1) вступ, де подорож Парменіда описується алегорично (широко відомими є зображення коней, які його везли, та дівчат, які вказували дорогу), героїчно (подорож Парменіда порівнюється з подорожжю Одіссея) та у зв’язку з ініціацією, оскільки наприкінці подорожі Парменід постає перед очима богині, яка відкриває йому усе, що він має знати; 2) «метафізична» частина, яка також зветься «спосіб буття»; 3) «фізична» частина, де Парменід репрезентує те, що називає шляхом «думок смертних людей», оскільки вони базувалися на чуттєвому пізнанні, котрому не можна довіряти у світлі кінцевої мети пізнання, тобто істини буття, але якщо його суворо дотримуватися, то є допустимим.
5.2. Шлях небуття
Отже, у першій книзі поеми богиня відкриває Парменідові, якими є єдині допустимі шляхи дослідження: «перший шлях [який встановлює], що існує, і що не може бути небуттям / є шлях переконання, отже, шлях істини; / другий [який встановлює] що не існує, і який є обов’язково тим, що не є / і я тобі кажу, що цей шлях є цілком непізнаваним, / насправді, не можна не тільки знати те, що не існує (оскільки це виявляється можливим), / а й висловити це».
Існують численні проблеми розуміння: 1) передусім, якими є суб’єкти того, «що існує» й того «що не існує»; 2) яким є значення того, «що існує» та, відтак, того, що «не існує» у світлі того, що, як було зазначено, «буття» є терміном неоднозначним та має кілька змістів; 3) який шлях є таким, про який Парменід говорить «не існує», чому він
