досконалість мислення, яка сприяє отриманню практичних результатів (а не тільки простим поетичним здібностям), тобто гарного порядку, справедливості в опозиції до hýbris[12]. Брак жодного натяку (принаймні як помітно у фрагментах, що збереглися) на роль певних бога або Музу відокремлює його від того, що навіювали й Парменід, і Емпедокл. Однак він відрізняється й від Гесіода, з яким його пов’язують, як ми побачили, і чисті поняття, і кінцеві практичні цілі (соціальний лад, правосуддя, добре правління).
Свого роду доля: від Парменіда до Лукреція
Продовжувачами лінії, що йде від Гесіода, є Парменід та Емпедокл, передусім завдяки тій ролі, яку вони відводили надихаючій божественності, тій мудрості, що надходить від богів, та, звичайно, завдяки «жанрові», тобто вибору гекзаметричної поеми. Загалом в епоху архаїки поетичний жанр завжди був важливим та визначав приводи для написання віршів та їх адресатів. Так, épos був єдиним інструментом, який грек VI ст. до н. е. мав, аби висловити свої думку в завершеній формі. Водночас проза, більш синтетична, була спрямована на розмежування різноманітних рівнів аудиторії: учні використовують її для записів, зовнішні знавці здатні її відчувати шляхом синтезу серії максим, а широкий загал просто захоплюється думкою, до якої не має доступу. Насправді, принаймні у випадку Парменіда, ми маємо одиничний приклад реконструкції його методу та аудиторії у світлі діалогів Платона, або, краще сказати, маємо стародавній погляд на використання та на вплив поезії: у діалозі «Парменід» після прочитання Зеноном його текстів Сократ з’ясував, що Парменід та Зенон дотримуються однакового підходу, згідно з яким у щойно прочитаній прозі, передусім у його поемі, втілюються обидва їхні виступи «більшою мірою, ніж погляди всіх нас» (128b). У діалозі «Софіст» (237а) розповідається, що Парменід, знову «у прозі та у віршах» стверджує тезу про те, що «те, що не існує» «не може бути приборкане». Отже, здається, вірші сприяли запам’ятовуванню та узагальненню думок, але водночас спрощували пристосування формулювань до певного контексту відповідно до звичайної системи цитувань у поезії. Якщо Ксенофан ніби нескінченно змагається за досягнення першості, декларуючи себе хранителем істинності та новизни, то Парменід і Емпедокл не проголошують, що вони прагнуть відрізнятися від попередньої епічної поезії. Вони позиціонують себе переважно як її легітимні послідовники, отримуючи максимальну користь також із її принадливості, вочевидь прагнучи отримати ті самі результати.
Зв’язки Парменіда з Гомером та Гесіодом широко підкреслюються; проте існують і відмінності. Так, Музи все знають і володіють правдою та, відтак, і неправдою, як здавалося Гесіоду стосовно Гелікона, й дарують їм тему співу. Втім, Парменід розповідає про свою подорож у пошуках богині, котра сповістила йому істину та погляди смертних, а крім того, висловлює свої ідеї за послідовністю сюжетів. Незважаючи на елементи безсумнівного континуїтету з архаїчною
Зарозумілість, пихатість, надмірна гордість або самовпевненість. –
