практикувалося в Гіппократовій медицині.
У застосуванні власних органів чуття для отримання інформації про те, що відбувається з тілом, лікар віддає перевагу зору: бачити колір обличчя хворого, його очей, його продуктів виведення, те, як він тримає руки, спостерігати трусіння та спазми означає здобути відомості, корисні для складання історії хвороби. До цих даних лікар додає те, що він може сприйняти, торкнувшись тіла хворого, рівень його температури та вологості, реакцію на пальпацію живота, консистенцію виділень тіла, які надають важливі свідоцтва стосовно дисбалансу рідин внутрішнього середовища. Потім вступають нюх та смак: виділення організму, що мають поганий запах, загалом оцінюються як ознака негативного прогнозу, оскільки вказує на внутрішнє «порушення». Так само, якщо запах сечі набуває аномальної солодкості, особливо якщо це пов’язано з надмірним її виділенням, свідчить про діабет. Нарешті, слух надає дані різної природи: з одного боку, можна слухати звуки тіла, вловлюючи неприродні варіації, а з іншого боку, слух дає лікарю можливості отримати відомості, котрі не можуть дати йому ні вчителі, ні тексти. Це знання про пережиті хвороби, які можна отримати, лише слухаючи розповідь пацієнта (анамнез).
Реєстрація за допомогою органів чуття не обмежується тілом хворого, а зважає також на середовище, де він живе. Повітря, яким вони дихають, вода, яку п’ють та в якій миються, вітри, що пронизують їхні міста, виступають частиною світу phýsis, переносячи ті самі якості, що від них залежить рівновага тіла, здоров’я. Надлишок тепла, або вологості чи холоду додаючись до внутрішніх параметрів тіла людини, справді може спричинити розлад. Трактат «Про повітря, води та місцевості» складений спеціально для полегшення розуміння відношень між здоров’ям, хворобою та навколишнім середовищем та має також інституційне й політичне забарвлення: як показав Маріо Віджетті, режим тиранії, наприклад, накладає відбиток на тіла та характери підданих, роблячи їх слабкими й уразливими.
Отримавши всі відомості шляхом відчуття та спостереження, лікар може скористатися логічними здібностями для їх порівняння та впорядкування у послідовну історію. Відправною точкою є ідея про те, що хвороба – сутність не стабільна, а така, що постійно розвивається в часі, що вона має початок, період наростання інтенсивності, потім досягає кульмінації та зазнає кризи, котра може привести хворого до одужання або до смерті. Те, як хвороба розвивається в часі, має вивчатися з максимальною увагою, адже лікарі гіппократівської школи підійшли до формулювання теорії періодичності хвороб, або «теорії критичних днів». Так, за окремими трактатами, криза може настати на третій або четвертий день (триденна та чотириденна лихоманка), а на думку інших, хвороба розвивається протягом семи днів.
Для лікаря важливо встановити порядок, навіть числовий, що відповідає певному випадку. Лише через цей порядок та отримані знаки він може сформувати свого роду «банк даних», зібраний у процесі
