мовленням, для Протагора суперечність – це параметр, не відокремлюваний від дійсності, й саме тому він підтверджує всі погляди та дискурси, які, по суті, зводяться до фундаментального протиставлення твердження та заперечення, структурних елементів антилогії. Звідси походить знаменита теза про людину як мірило всіх речей (homo mensura). Її висловлено у праці «Істина», де він до того ж іде далі в цьому напрямі, вказуючи також критерій, на підставі якого можна оцінювати це протиставлення: «людина є мірою всіх речей, які існують, – що вони існують, неіснуючих – що вони не існують» (B 1 DK).
Цією тезою Протагор руйнує Парменідову альтернативу «існує–не існує», встановивши, що буття і не-буття не є мірилами дійсності-справжності кожної речі, проте, навпаки, людина є мірою буття, як і не-буття. Для людини це означає, що кожна людина (а не людина взагалі) виступає суб’єктом пізнання. Водночас застосування терміна chrémata («речі») дає змогу зрозуміти, що Протагор протиставляє себе також Анаксагорові, встановлюючи, що елементом, за яким розрізняється множинність речей, є не верховний принцип, який діє у космосі, тобто Nous (Інтелект), а окремо взята людина, котра раз у раз її сприймає та виносить судження. Послідовне застосування такого принципу виявляє себе в обережному агностицизмі, який Протагор висловлює в теологічній царині, коли стверджує: «Дивлячись на богів, не можна сказати ні що вони існують, ні що вони не існують. Насправді, існує багато речей, які перешкоджають цьому знанню: нечіткість самого питання й швидкоплинність життя людини» (B 4 DK). Гносеологічний суб’єктивізм та релятивізм довершуються на онтологічному рівні так званою стриманою доктриною Протагора, що розвиває типову для пізньої течії Гераклітова вчення тезу: жодна річ сама в собі й по собі не є одною, проте всі речі, про які ми говоримо, що вони існують (використовуючи неправильний термін), насправді завжди стають такими.
Суб’єктивізм Протагора компенсується впевненістю в тому, що людина шляхом обережного використання мовлення може конструювати дискурси, які, не будучи більш істинними, ніж ті, що відповідали емпіричному сприйняттю та визначенню будь-якої іншої людини, постають, логічно та лінгвістично, більш правильними, та, відтак, «сильнішими», кращими. Це був домен orthoepéia («правильності мовлення»), й у цьому полягає сенс протиставлення, яке Протагор встановив між «слабкішим дискурсом», отже, тим, який легко спростовується, і «сильнішим дискурсом» (B 6b DK), що є суворішим та більше здатний протистояти спростуванню. Увага до механізмів мовлення, які Протагор досліджував у їхній морфології, граматичній структурі та в риторичному вимірі, пізніше приведе цього софіста з Абдер до формулювання розбіжності між агоністичним і діалектичним використанням лінгвістичного інструментарію. Діалектика народжується як необхідність конструювати дискурс, показовий для певної позиції, прагматично більш адекватний щодо розуміння дійсності, яку він озвучує: дискурс чіткіше структурований під кутом зору логіки, лінгвістики та аргументації
