«Протагор», де вона підтримує третю, важливішу вісь мислення софістів: політику. Він стверджує, що всі люди поміж собою є «близько пов’язаними, вони є знайомими та співгромадянами» – для природи, проте, не для закону. При цьому Гіппій не має наміру пропонувати ідеал єдності роду людського, проте на підставі концепції, яка вже повністю розвінчує природу, наголошує, що існує природна спорідненість, яка надихає на злагоду істинних мудреців. Саме вони пов’язані справжньою фундаментальною схожістю, яка виходить за межі штучних розмежувань, створених стінами, режимами та законами міста (які Гіппій визначає як «тиранію людей»). У такий спосіб народжується той самий, підкріплений потужним інтелектуальним зарядом ідеал дружби між схожими. У Гіппієвій sophói цей ідеал представляв той сорт аристократичного інтелекту, який у грецькому політичному мисленні набував дедалі більшої важливості.
1.7. Фрасімах
Діяльність Фрасімаха, котрий народився в Халкідоні у Віфінії та є знаменитим передусім як ритор, припадає на останні три десятиліття V ст. до н. е. Він працював також у Афінах, як доводить цитата, наведена Арістофаном у роботі «Учасники бенкету» в 427 р. до н. е. Як і всі софісти, він займався філософією природи (85 А 9 DK) та створив численні праці як дорадчо-політичного, так і риторичного змісту.
Реконструкція його політичного мислення є вкрай непевною через сумнів у тому, чи він насправді поширював ті відомі тези, що приписував йому Платон у першій книзі «Держави». Не вдаючись до вирішення цього складного питання, можна обмежитися лише зауваженням про те, що все, що ми знаємо про інші шляхи історичного Фрасімаха, не є достатнім, аби ані підтвердити, ані спростувати спостереження Платона, які, хоча й у рамках гіпотези, можуть бути взяті до розгляду, обмежуючись першою тезою щодо суто політичного змісту.
Фрасімах Платона передусім стверджував, що кожне місто (демократичного, олігархічного або тиранічного спрямування) накладає на себе як nómos (номос, закон) те, що є корисним (symphéron) для домінуючої сторони. Аналогічно етичні та політичні чесноти мають конвенціональне походження: справжня людина насправді є слабкою та вимагає санкціонувати захист того, що природно є її слабкістю, а правосуддя є нічим іншим, як неповноцінність у силі. Несправедливість, із погляду чистої природи, є «більш сильною, більш гідною вільних, більш гідною тих, хто переважає» («Держава», 334 с). Утім, це досягається тільки у великих діях й одним ударом, оскільки вона буде покарана, насправді, лише якщо вдасться до мінімальних дій: несправедливість, доведена до своєї кульмінації, однак, є зазвичай безкарною та вказує на перемогу принципу, за яким переважне право належить сильнішому.
Це означає, що для Платонова Фрасімаха стародавній ідеал людини kalos kai agathós[19] розвивається в теоретизування стосовно верховенства найкращих у політичному вимірі, яке сприймає владу через акт крайньої упередженості, що відповідатиме природі тоді, коли той, хто домінує,
Красивий тілом і душею. –
