(Hórai), що дійшла у переказі Ксенофонта. Ми поінформовані також щодо його теорії походження віри в богів, що пояснюється в історико-генетичному дусі та є передусім утилітаристською, оскільки Продік стверджує, що сили природи були піднесені першими людьми до рангу божеств (B 5 DK).
Ця теорія, інтерпретована Секстом Емпіриком як еквівалент справжнього відкритого визнання атеїзму, поєднується з тим, що Продік визнає існування певного життєдайного елементу (to zotikón, див., напр., у: Епіфаній, В 5 DK), втіленням якого є чотири елементи, Сонце і Місяць, що послідовно обожнюються. Отже, ми перебуваємо в царині евристичного раціоналізму, котрий у типово софістичній схемі поєднується з оригінальною інтерпретацією елементів філософії природи та з редукцією релігії до натуралістичної її форми.
1.6. Гіппій
Гіппій, який був народжений в Еліді та виконував численні дипломатичні місії в різноманітних містах Еллади, у Платона фігурує як Гіппій Більший (= 86 А 7 DK), котрий познайомився з Протагором, коли той уже був похилого віку, та був «значно молодшим» за нього. Оскільки Протагор народився бл. 490 р. до н. е, дата народження Гіппія може бути локалізована бл. 450 р. до н. е. Прославився він у 399 р. до н. е., коли Платон його згадав його в «Апології Сократу».
У філософії Гіппія переважала теорія «природи» (phýsis) та, як характерна для софістичного політико-морального мислення антитеза, теорія відносин між природою і законом. Підґрунтям цих теорій є онтологія, яка вбирає концепції, властиві елеатській традиції, що за посередництва мілетців були перероблені у плюралістичному напрямі, та яка була особливо близькою до Анаксагора. Згадаймо, що Мелісс, не відкидав, як Парменід, реальності множинності, що сама по собі є внутрішньо суперечливою, проте лише в ній не проявляються ті характерні риси довічності й незмінності, які є властивими Буттю. Для Гіппія реальність утворена множинністю «великих тіл сутностей, які існують для природи» (8 С 2 Untersteiner); вони представлені як hóla (цілісні), жорстка сукупність невідокремлюваного, що є «протяжною», та, відтак, утворюють між собою внутрішній зв’язок: зв’язок, який має висвітлювати, як цього не робить, зокрема, dialégesthai (діалектика) Сократа, що, безпідставно порушуючи реальність, у сполученнях, які не мають підґрунтя у природі (розбіжність між почуттям і субстанцією), втрачає свій об’єкт. Природа, втім, переходить до асиміляції жанрів, поєднуючи та приєднуючи органічні цілісності поступовою протяжною лінією, без стрибків. Аналітичному методу Сократа Гіппій у такий спосіб протиставляє на формальному рівні lógos, що розуміється як поступовий та структурований дискурс, а на рівні методу пізнання – енциклопедизм: функція останнього – реконструювати органічну цілісність знання, переходячи до поєднання справжніх сфер знання, які в комплексі охоплюють усе, що може бути пізнаним.
Гіппій насправді є строго послідовним дослідником багатьох дисциплін, які давала поєднувати його онтологія. З одного боку, він є першим
