низької культури. Не існує ні лікування без переконання хворого, ні зцілення без того, що лікар обізнаний у психологічному розвитку хвороби. Гіппократів анамнез, що спонукає хворого розшукувати у пам’яті нещодавню та далеку історію свого типу, є фундаментальним інструментом активних відносин, у котрих типові аспекти античного медичного патерналізму пом’якшуються через діалог і протистояння.
02. Філософ: народження та ствердження інтелектуального ремесла
Хто такий софіст? Саме таке питання ставить Сократ у діалозі Платона, котрий саме має назву «Софіст». Сократівська концепція філософа унеможливлювала залучення до софістів таких мислителів, як Горгій, Фрасімах або Продік. Тоді, хто такі софісти? Софісти – це експерти знання, наділені непересічними методологічними здібностями в мистецтві слова та судження. Сьогодні ми б сказали, що вони професіонали в царині культури. В Афінах вони знаходили ідеальну публіку, котра, звісно, не очікувала від них уроків філософії, як цього могли би захотіти ми сьогодні або як це замислював собі Платон у своїй школі. Ця публіка гарно платила за можливість випробувати енциклопедичні знання Гіппія або за допомогу в надзвичайно віртуозних спорах Протагора, який своїми бесідами був здатний невимушено переходити від доведення якоїсь тези до захисту її протилежності.
Знання софістів мало практичний характер та пов’язувалося з корисністю. Софіст практикував філософію як професію, присвячену освіті громадян, котрі вміли діяти й міркувати, виходячи з практичних потреб, поставлених дійсністю. Афіняни, які обмірковували винищення жителів Мелосу, насправді більше цікавилися позбавленими упереджень політичними рефлексіями Фрасімаха, зокрема, його визначенням правосуддя як права сильнішого, ніж Парменідовою онтологією або питаннями щодо arché іонійських природознавців.
Тоді ким був Сократ? Образ Сократа, який ми можемо розгледіти на горизонті всіх свідчень – чітко сформульованих або фрагментарних – його сучасників, постає неоднозначним і парадоксальним. Залежно від того, як тлумачити ті його риси, що лежать на поверхні, він, як мінлива істота, може перетворюватися чи то на сповнене пороків та пристрастей чудовисько, чи то на смішну карикатуру на дещо середнє між філософом і софістом, що дотримується парадигми мудрого й бездоганного чоловіка. Ніцше пише: «Показово, що Сократ був першим великим греком, котрий був бридким», – як Терсіт у Гомера. За Арістотелем, ця його бридкість мала би бути здатною завдавати шкоди щастю людини: бичі очі, приплесканий ніс, плямисті губи, випнутий живіт, босі ноги та поношений плащ – і все це в очах фізіономістів перетворюється на живий вираз ласолюбства та надмірності, а його постійні відвідини молодих афінян видаються цьому підтвердженням. Утім, не тільки це: Ніцше також пише, що він «увесь був оповитий таємницею, сповнений прихованих мотивів, скритний», оскільки для того, щоб здобути прихильність юнацтва,
