тому вона мене питала, що я думаю з цього приводу. А я не залишив їй жодних сумнівів у тому, що за своєю природою я банкір, а не логіст і радше став би головою «Фартинґс-Кауфман», ніж компанії Беррінґтонів. Їй було нелегко, але вона врешті визнала, що я не зможу робити і те, й те. Якби у мене був молодший брат…
– Або сестра, – додав Клайв.
– Цить… інакше Джессіка може отримати нові ідеї.
– Їй же лише тринадцять.
– Не думаю, що це її турбує.
– Як їй ведеться у новій школі?
– Її вчителька з образотворчого мистецтва зізналася, що небагато часу мине, поки усім стане надто очевидно, що у третьому класі школи є художниця, набагато вправніша за неї.
Коли пізно ввечері у понеділок Емма повернулася з утилізації судна, вона вже знала, що має сказати Гаррі про те, що саме знайшов Френк Ґібсон і його команда, коли розрізали подвійне дно «Кленового листка».
– Вийшло на яв те, чого ми завжди боялися, – сказала вона, сідаючи навпроти Гаррі. – І навіть гірше.
– Гірше? – повторив Гаррі.
Вона схилила голову:
– Артур видряпав повідомлення всередині подвійного дна.
Вона зробила паузу, бо не могла більше нічого вимовити.
– Не треба мені казати, – Гаррі узяв дружину за руку.
– Я мушу. Інакше доведеться продовжувати жити брехнею решту життя.
Минув ще якийсь час, поки вона зібралася з силами:
– Він написав: «Стен мав рацію. Сер Г’юґо знав, що я потрапив тут у пастку». Отже, мій батько вбив твого, – сказала вона і заридала.
Минув якийсь час, перш ніж Гаррі озвався:
– Цього ми ніколи не будемо певні, й, можливо, моя кохана, краще, щоб і не були…
– Я більше не хочу знати. Але бідолаха заслуговує принаймні християнського похорону. Твоя мати не очікувала б меншого.
– Я перебалакаю тихцем із вікарієм.
– Хто іще має бути присутнім?
– Лише ми двоє, – без вагань сказав Гаррі. – Не буде жодної користі, якщо змусимо пережити Себа та Джессі біль, від якого нам довелося страждати стільки років. І треба молитися, щоб ця справа закінчилася якнайшвидше.
Емма поглянула на чоловіка:
– Ти явно не чув про кембриджських учених, котрі працюють над чимось таким, що називається ДНК.
«Ми майже прийняли рішення», – заявив речник «Судноплавної компанії Беррінґтонів».
– От халепа, – видихнув Клайв, прочитавши заголовок «Файненшел таймс». – Як я міг бути таким дурним?
– Припини себе картати, – сказав Себ. – Правда в тому, що ми вже майже готові.
– Ми обоє це знаємо, – визнав Клайв. – Але для цього не потрібен «Кунард», щоб про це дізналися інші.
– Вони все знали, – заявив Себастьян, – задовго до того, як побачили цей заголовок. Чесно кажучи, нам би пощастило видоїти більше, ніж іще один
