Стійкий принц. Дама-примара. Дон Педро Кальдерон

      Ставши на шляху твоєму,

      Ніл звитяг твоїх спинило,

      Що в іспанські ринув землі.

      Отже, мав я обдивитись

      Всі укріплення ретельно,

      Щоб докладно доповісти,

      Як зненацька і безпечно

      Підійти до стін Сеути

      Та й удар завдати врешті

      Ворогові. Перемогу

      Хай тобі дарує небо

      В справі цій, хоча відкласти

      Нам її, королю, треба.

      Є обставина, що робить

      Нині план твій нездійсненним,

      Бо тепер на нас чатує

      Зовсім інша небезпека:

      Військо, що його збирав ти

      Для взяття Сеути ревно,

      Раджу я тобі негайно

      Повернути в бік Танжера,[15]

      Щоб його та ж сама доля

      Не спіткала, те ж безчестя.

      В цьому я переконався

      Якось вранці: в чистім небі

      Сонце заспане з’явилось,

      Розігнавши хмари темні,

      Золотом свого волосся

      Огорнуло цілу землю,

      Всі троянди та жасмини,

      І ясній зорі небесній

      Обережно осушило

      Сльози сніжні та вогненні,

      Обернувши їх на перла.

      Я забачив силуети

      Кораблів якихось в морі,

      Та не міг сказати певне,

      Хоч би як вдивлявся пильно,

      Що це – кораблі чи скелі.

      Так художник на картині

      Іноді майстерним пензлем

      Незбагненне щось малює,

      Схоже на міраж в пустелі —

      Чи то пасмо гір далеких,

      Чи міста якісь славетні, —

      Завжди відстань заважає,

      Все зображує непевним:

      Там, у синьому безмежжі

      Світла й тіні гра химерна

      Хвилі з хмарами змішала,

      Глиб морську й високість неба.

      Ми очам не йняли віри,

      Намагаючись даремно

      Розрізнити хоч би обрис

      Невиразних тих предметів.

      Нам спочатку всім здалося,

      Що вони сягають неба,

      Ми подумали, це хмари,

      Що над морем – ген, далеко —

      Нависають, щоб зненацька

      Зливою пролитись щедро.

      Це скидалося на правду,

      Бо немов хотіли всеньке

      Море випити до краплі

      Їхні тіні незліченні.

      Згодом тварями морськими

      Нам здалися ті химери,

      Що, мов почет за Нептуном,[16]

      Виринули на поверхню:

      Плавниками, що об хвилі

      Б’ються, нам ввижалось спершу

      Те, що потім обернулось

      На вітрила корабельні.

      Поступово наближався

      Вавилон[17] той, і нарешті

      Ми збагнули: не висячі

      Це сади,[18] а щогли й реї.

      І тепер на власні очі

      Кожен бачив: безперечно,

      То не чудиська, не хмари,

      То – армада чужоземна.[19]

      Ми дивились, як об судна

      Хвилі билися шалено,

      Здиблені, мов срібні гори,

      Наче скелі кришталеві.

      Я, угледівши це диво,

      Розвернув свої

Скачать книгу