підстрибнув.
– Ти геть чисто здурів. – спалахнув Петро. – Напевно коли був салагою, тобі дембеля мізки вишибли. Напасти на інкасаторів? І з тим пістолетиком, який ти показував?… Та це ж…
– Ти спочатку вислухай. – спокійно порадив Гарник і коли товариш заспокоївся, почав пояснювати. – Річ у тому, що наші інкасатори… Втім, це занадто гучно сказано. Річ у тому, що у нашій військовій частині роль інкасаторів виконували солдати строкової служби.
– Ну і що? – Лесик знизав плечима. – Тільки не кажи, що крім тебе у вашій частині більше ніхто з солдатів не вміє стріляти.
– Та, ні. – всміхнувся Гарник. – Солдати стріляти вміють, але весь прикол в тому, що для поїздки у банк їм видають незаряджені автомати.
Петро закліпав очима, здивовано розглядаючи свого товариша.
– Так, так, зброя у них незаряджена. – запевнив Гарник. – Для того, хто не в темі, інкасатори виглядають дуже грізними – у бронежилетах та з «калашами» у руках. Однак, їх можна і лопатою налякати, адже патронів їм не видають.
– Це щось неймовірне. Не може такого бути. – хлопець сумнівався у достовірності слів товариша.
– У нашій країні, а тим паче в армії, все може бути. – всміхнувся Гарник. – Я б тобі ще з десяток таких неймовірних фактів міг би викласти, але наразі вони не стосуються нашої теми. Ти звісно можеш сумніватися, але дозволь розповісти те, про що я знаю не з розповідей, а з власного армійського досвіду.
– Ти послухай, – порадив Каратаєв. – Наш Степан, пурги не гонить.
Лесик весь у сумнівах поглядав то на одного товариша, то на другого. Не чекаючи, поки він спроможеться на якусь репліку, Гарник продовжив:
– Так, у військовій частині, де я служив, ми займалися охороною військових об’єктів – літаки, ангари, казарми… Окрім того раз на місяць доводилося їздити у місто в банк по зарплату. По гроші їздили у такому складі – один офіцер і троє солдатів строкової служби. Офіцер озброєний пістолетом, солдати – автоматами. Пістолет в офіцера заряджений, а от у солдафонів магазини порожні.
– Невже? – Лесик почухав потилицю. Він нарешті зацікавився почутим, але недовіра у нього все ще була присутня. – Невже таке може бути?
Гарнику сподобалося те, що Петро почав проявляти зацікавленість. Сподобалося також і те, що товариш спокійно сприйняв інформацію про наявність зарядженого пістолета у офіцера. А щодо сумнівів Лесика, то тут Степан продовжив пояснювати, щоб остаточно їх розвіяти:
– Коли ми заступали в караул, то нам для охорони військових об’єктів все ж таки видавали бойові патрони. А от у місто із зарядженою зброєю не наважувалися відпускати. У нас в армії зараз хто служить? Щоб закосити від війська усі нормальні пацани, такі як ти з Вадимом, валять в інститути. Ото й виходить, що в армії збирається увесь непотріб – недорозвинуті шизофреники, селянська біднота та міські зальотчики, такі як я. А пацани зі сходу, так ті взагалі обкурені наркотою. Одним словом, контингент такий, що їм зброю в руки краще не давати. Наприклад, виїхали ми якось на полігон
