по-буденному, а править
таке, немов на свято орацiю!
(Смiється.)
Мавка (шарпає на собi одежу)
Спалю се все!
Лукаш Щоб мати гiрше гризли?
Мавка Та що ж, як я тобi у цiй одежi
неначе одмiнилась!
Лукаш Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорiкання…
Мавка Нi, любий, я тобi не дорiкаю,
а тiльки – смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорiвнятись.
Лукаш Я щось не розберу, що ти говориш.
Мавка Бач, я тебе за те люблю найбiльше,
чого ти сам в собi не розумiєш,
хоча душа твоя про те спiває
виразно-щиро голосом сопiлки…
Лукаш А що ж воно таке?
Мавка Воно ще краще,
нiж вся твоя хороша, люба врода,
та висловить його i я не можу…
(Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку.)
Заграй менi, коханий, у сопiлку,
нехай вона все лихо зачарує!
Лукаш Ей, не пора менi тепера грати!
Мавка То пригорни мене, щоб я забула
осю розмову.
Лукаш (оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем…
Мавка (спалахнула)
Так! хто не зрiс мiж вами,
не зрозумiє вас! Ну, що се значить
«накинулась»? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбiв
воно своїх не криє, тiльки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави?
Лукаш Була надiя, що вiддячусь потiм.
Мавка I знов чудне, незрозумiле слово –
«вiддячуся»… Ти дав менi дари,
якi хотiв, такi були й мої –
немiрянi, нелiченi…
Лукаш То й добре,
коли нiхто не завинив нiкому.
Ти се сама сказала – пам’ятай.
Мавка Чому я маю сеє пам’ятати?
Мати (виходить iз-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату.
Коли ти, дiвонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вiсень,
дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч.
Там є одна вдовиця – моторненька, –
сама припитувалась через люди,
то я сказала, що аби Лукаш
був не вiд того… Ну, давай вже, любко,
менi серпочка – другого ж немає.
Мавка Я жатиму. Iдiть до конопель.
Мати йде через галяву до озера i криється за очеретом.
Мавка замахує серпом i нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка
