Я слухаю тебе…
твого кохання…
(Бере в руки голову його, обертає проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi.)
Лукаш Нащо так? Аж страшно,
як ти очима в душу зазираєш…
Я так не можу! Говори, жартуй,
питай мене, кажи, що любиш, смiйся…
Мавка У тебе голос чистий, як струмок,
а очi – непрозорi.
Лукаш Може, мiсяць
неясно свiтить.
Мавка Може…
(Схиляється головою йому до серця i замирає.)
Лукаш Ти зомлiла?
Мавка Цить! Хай говорить серце… Невиразно
воно говорить, як весняна нiчка.
Лукаш Чого там прислухатися? Не треба!
Мавка Не треба, кажеш? То не треба, милий!
Не треба, любий! Я не буду, щастя,
не буду прислухатися, хороший!
Я буду пестити, моє кохання!
Ти звик до пестощiв?
Лукаш Я не любився
нi з ким ще зроду. Я того й не знав,
що любощi такi солодкi!
Мавка пристрасно пестить його, вiн скрикує з мукою втiхи.
Мавко!
ти з мене душу виймеш!
Мавка Вийму, вийму!
Вiзьму собi твою спiвочу душу,
а серденько словами зачарую…
Я цiлуватиму вустонька гожi,
щоб загорiлись,
щоб зашарiлись,
наче тi квiтоньки з дикої рожi!
Я буду вабити очi блакитнi,
хай вони грають,
хай вони сяють,
хай розсипають вогнi самоцвiтнi!
(Раптом сплескує руками.)
Та чим же я принаджу любi очi!
Я ж досi не заквiтчана!
Лукаш Дарма!
Ти й без квiток хороша.
Мавка Нi, я хочу
для тебе так заквiтчатися пишно,
як лiсова царiвна!
(Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера, до цвiтучих кущiв.)
Лукаш Почекай!
Я сам тебе заквiтчаю.
(Iде до неї.)
Мавка (смутно)
Не краснi
квiтки вночi… тепер поснули барви…
Лукаш Тут свiтляки в травi, я назбираю,
вони свiтитимуть у тебе в косах,
то буде наче зоряний вiнок.
(Кладе скiльки свiтлякiв їй на волосся.)
Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!
(Не тямлячись вiд щастя, пориває її в обiйми.)
Я ще набрати мушу. Я вберу
тебе, мов королiвну, в самоцвiти!
(Шукає в травi попiд кущами свiтлякiв.)
Мавка А я калини цвiту наламаю.
Вона не спить, бо соловейко будить.
(Ламає бiлий цвiт i прикрашує собi одежу.)
Русалка (знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретiв)
Дитинчата-Потерчата,
