з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простягає назустрiч марi, немов боронячись вiд неї. Вона трохи вiдступає. Вiн прочитує, замовляючи, дедалi все швидше.)
Шiпле-дiвице,
Пропаснице-Трясавице!
Iди ти собi на куп’я, на болота,
де люди не ходять, де кури не пiють,
де мiй глас не заходить.
Тут тобi не ходити,
бiлого тiла не в’ялити,
жовтої костi не млоїти,
чорної кровi не спивати,
вiку не вкорочати.
Ось тобi полинь –
згинь, маро, згинь!
Мара подається назад до озера i зливається з туманом.
Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.
Лукаш Ось нате, дядьку, грiйтеся.
Лев Спасибi.
Ти догоджаєш дядьковi старому.
(Розпалює коло вогню люльку.)
Тепер що iншого!
(Вкладається проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пакає люльку i жмуриться на вогонь.)
Лукаш Якби ви, дядьку,
якої байки нагадали.
Лев Бач!
умалився!.. А ти б якої хтiв?
Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?
Лукаш Такi я чув! Ви вмiєте iнакших,
що їх нiхто не вмiє.
Лев (надумавшись)
Ну, то слухай:
Я про Царiвну-Хвилю розкажу.
(Починає спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом.)
Якби нам хата тепла
та люди добрi,
казали б ми казку,
баяли байку
до самого свiта…
За темними борами,
та за глибокими морями,
та за високими горами
то єсть там дивний-предивний край,
де панує Урай.
Що в тому краю сонце не сiдає,
мiсяць не погасає,
а яснi зорi по полю ходять,
таночки водять.
Отож у найкращої Зорi та знайшовся син
Бiлий Палянин.
На личку бiлий,
на вроду милий,
золотий волос по вiтру має,
а срiбна зброя в рученьках сяє…
Лукаш Ви ж про Царiвну мали.
Лев Та зажди!..
От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати,
став вiн собi думати-гадати,
про своє життя розважати:
«З усiх я, – каже, – вродою вдався,
а ще ж бо я долi не дiждався.
Порадь мене, Зiрнице-мати,
де менi пари шукати:
чи межи боярством,
преславним лицарством,
чи межи князiвством,
чи межи простим поспiльством?
Що хiба яка царiвна
та була б менi рiвна…»
(Починає
