та я міг їх зрозуміти: то було все, що лишилося їм від домівки. Нехай вони й знали, що вона втрачена, та це знаття ніяк не допомогло б відпустити пам’ять про неї.
Через три години, упродовж яких ми веслували, мов раби на галерах, острів зменшився до розмірів розкритої долоні. Він більше не нагадував зловісну фортецю, оточену щільним кільцем скель, яка вперше постала в мене перед очима кілька тижнів тому. Тепер він здавався хистким, наче уламок каменя, який от-от можуть змити в море хвилі.
– Дивіться! – заволав Єнох, встаючи на сусідньому човнику. – Він зникає! – Примарна запона туману огорнула острів, стерла його з поля зору, і ми облишили весла, щоб подивитись, як він зникає.
– Попрощайтеся з нашим острівцем. – Емма підвелася, знімаючи великий капелюх. – Мабуть, ми більше ніколи його не побачимо.
– Прощавай, острове, – сказав Г’ю. – Ти був добрим до нас.
Горацій поклав весло і помахав.
– Прощавай, будинку. Я сумуватиму за всіма твоїми кімнатами й садом, та найдужче – за своїм ліжком.
– Бувай, контуре, – зашморгала носом Оливка. – Дякуємо, що беріг нас усі ці роки.
– Хороші роки, – уточнила Бронвін. – Найкращі в моєму житті.
Я теж мовчки попрощався з місцем, яке змінило мене назавжди, місцем, що краще за будь-який цвинтар берегтиме пам’ять (і загадку) мого діда. Вони були нерозривно пов’язані, дідусь і цей острів, і мені хотілося б знати: тепер, коли обидва безслідно щезли, чи зумію я до кінця збагнути, що зі мною трапилося, ким я став, на кого перетворювався. На острів я приїхав, щоб розгадати загадку свого дідуся, а відкрив свою власну. Дивитися на те, як зникає Кернгольм, було наче споглядати, як тоне в темних хвилях єдиний ключ до тієї загадки.
А тоді острів просто щез, поглинений горою туману.
Неначе й не існував ніколи.
Невдовзі туман дістався й до нас. Мало-помалу виявилося, що ми пливемо наосліп: материкова лінія стала розмитою, а сонце зблякло до білого ореолу; ми кружляли у вирі течії, доки втратили будь-яке відчуття напрямку. Зрештою зупинилися, поклали весла й чекали повного штилю в надії, що туман розсіється. Просуватися далі навпомацки не мало сенсу.
– Мені це не подобається, – сказала Бронвін. – Якщо надто довго чекати, настане ніч, і в нас виникнуть гірші проблеми, ніж погана погода.
Зненацька погода ніби почула Бронвін і вирішила вказати нам наше місце – стати дуже поганою. Знявся сильний вітер, і за лічені хвилини світ навколо нас цілковито перемінився. Поверхнею моря побігли спінені хвилі. Вони билися об наші шкаралупки й перевалювали за борт. Під ногами вже хлюпотіла холодна вода. Пішов дощ, твердючими маленькими кульками забарабанив по шкірі. Невдовзі нас жбурляло, як гумові іграшки у ванні.
– Розвертаймось
