туди, вигукуючи імена дівчат на вітер.
Ми пропливали повз потік одягу, що вивалився з розчепірених валіз. Кожна сукня, підхоплена виром хвиль, здавалася втопленою дівчиною. Серце калатало у грудях, і я не відчував холоду, попри те, що змок до нитки й тремтів. Ми зустрілися з човном Єноха біля перевернутої шкаралупки, якою правила Бронвін, і разом роздивилися довкола.
– Та де ж вони? – простогнав Горацій. – Ох, якщо ми їх втратили…
– Знизу! – Емма показала на човен. – Може, вони застрягли під ним.
Я витяг весло з кочета і постукав ним по перевернутому корпусу.
– Якщо ви там, випливайте! – закричав я. – Ми вас врятуємо!
Якусь жахливу мить не було жодної відповіді, і я відчув, як тане надія на те, що ми їх знайшли. Та потім з-під перевернутого човна постукали у відповідь. А потім у корпус вдарив кулак, порснули навсібіч дерев’яні тріски, і всі ми підскочили від несподіванки.
– Це Бронвін! – крикнула Емма. – Вони живі!
Ще кількома ударами Бронвін зуміла пробити в корпусі човна діру, в яку змогла б пролізти. Я простягнув їй весло, вона вхопилася, і втрьох із Г’ю та Еммою нам вдалося витягти її з вируючої води на свій човен за мить до того, як її суденце зникло під хвилями. Бронвін була в паніці, істерично кричала, задихаючись, бо не хотіла переводити дух, викрикувала ім’я Оливки, якої не було з нею під човном. Дівчинка зникла.
– Оливка, треба забрати Оливку, – нерозбірливо пробурмотіла Бронвін, перевалившись через борт човна. Вона тремтіла, викашлюючи морську воду, а потім різко підвелася в човні, який підкидало на хвилях, та показала кудись у шторм. – Там! – закричала вона. – Бачите?
Я затулив очі рукою від жалючого дощу, та не побачив нічого, крім хвиль і туману.
– Я нічого не бачу!
– Вона там! – наполягала Бронвін. – Мотузка!
І лише тоді я побачив, куди вона показує: не на дівчинку, яка відчайдушно боролася з хвилями, а на товсту плетену линву, що підіймалася з води, ледве помітна в усьому тому хаосі. Напнута коричнева мотузка виростала з води й зникала в тумані. До іншого її кінця, напевно, була прив’язана не видима оку Оливка.
Ми підгребли до мотузки, Бронвін потягла її донизу, і через хвилину з туману над нашими головами вигулькнула Оливка. Кінець мотузки, зав’язаний на вузол, обвивався довкола її талії. Туфлі злетіли з неї, коли перевернувся човен, проте Бронвін встигла прив’язати Оливку до линви якоря, інший кінець якого спочивав на морському дні. Якби не це, її давно віднесло б за хмари.
Оливка оповила руками шию Бронвін і радісно вигукнула:
– Ти врятувала мене, врятувала!
Вони обійнялися, і від цього видовища мені до горла підкотив клубок.
– Поки що небезпеки нема, – сказала Бронвін. – У нас ще є час, щоб дістатися берега до сутінок, бо інакше наші неприємності тільки починаються.
