дівчинка з усіх, кого я знаю, – сказала Бронвін і взялася до праці. Вона витягла якір із води в наш човен, і завдяки додатковій довжині мотузки, яку це нам дало, ми зчалили два цілі човни, щоб їх знову не роз’єднало, а тоді відпустили Оливку крізь туман у небо.
Настала дивна тиха мить, коли ми всі, позадиравши голови, втупилися у мотузку в хмарах – чекаючи знаку з небес.
Мовчанку порушив Єнох.
– Ну? – нетерпляче погукав він.
– Я її бачу, – долинула відповідь. Голос Оливки на тлі білого шуму хвиль видався кволим писком. – Просто попереду!
– Мені цього достатньо! – вигукнула Бронвін. А що ми всі трималися за шлунки й, мов мішки з непотребом, горбилися на своїх місцях, вона перебралася на сидіння весляра, взялася за весла і стала гребти, керуючись лише ледь чутним голосом Оливки, невидимого янгола в небесах.
– Лівіше… ще лівіше… не настільки!
Так ми повільно просувалися в бік суходолу, а назирці ступав туман. Довгі сірі пасма тяглися до нас прозорими пальцями примарної руки, яка так і прагнула затягти нас назад.
Так, неначе острів теж не хотів нас відпускати.
Розділ другий
Наші човники-близнята зупинилися на кам’янистому мілководді. На берег ми насилу повиповзали, коли сонце вже тьмяніло за довжелезними обширами сірих хмар і до темряви лишалась якась година. Узбережжя було довгим, кам’янистим, захаращеним уламками кораблетрощі, які викинуло припливом, однак тієї миті воно здалося мені прекрасним, прекраснішим за будь-який пінно-білий пляж для туристів у нас удома. Воно означало, що ми допливли. Що воно означало для інших, я гадки не мав: більшість із них ніколи в житті не покидали Кернгольму, тож тепер роззиралися навколо зачудовано, насилу вірячи, що вони досі живі, й не знаючи, що з цим робити.
На гумових ногах ми побрели геть від човнів. Фіона набрала в жменю слизьких камінців, запхала до рота й стала перекочувати язиком, неначе їй потрібні були всі п’ять відчуттів, щоб переконати себе, що це не сон. (Саме так я попервах почувався, коли потрапив у контур пані Сапсан. Тоді вперше за все життя я настільки сильно не вірив власним очам.) Виснажена понад усяку міру, Бронвін застогнала і впала на пісок. Її оточили, стали охкати-ахкати й засипати подякою за все, що вона зробила, та все ж це видавалося недоладним: надто великим був наш борг перед нею і надто маленькими – слова «дякую» і «спасибі». Вона спробувала відмахнутися, та була така змучена, що заледве підняла руку. А тим часом Емма з хлопцями змотали мотузку й повернули Оливку з-над хмар.
– Ти аж синя! – вигукнула Емма, коли Оливка виринула з туману, і підскочила до неї, щоб згребти дівчинку в обійми. Оливка до нитки змокла, змерзла й цокотіла зубами. У нас не було жодних ковдр, ані клаптика сухої тканини, щоб їй дати, тому Емма водила своїми завжди гарячими руками по тілу Оливки, аж доки не вляглися найсильніші дрижаки, а тоді відправила Фіону та Горація збирати прибиті до берега дошки, щоб розкласти багаття. Чекаючи, поки вони повернуться,
