спали мені на думку ті, кого в багатстві мучить нудьга, журба, туга. Вони просять у Бога багатства, а не задоволення, пишного столу, а не смаку, м’якої постелі, а не солодкого сну, делікатного одягу, а не сердечного куражу, чину, а не ось оцієї солодкої забави кесаря Тита: «О, друзі мої! Пропав мій день…».[142]
Ах, друже мій! Як каже приказка: не проси дощу, а проси врожаю. Буває так, що й дощ шкодить родючості.
Єрмолай. А я згадав тих питальників цього віку, хто каже: «Богословська наука, навіщо вона? Я, мов, не священик і не чернець!..». Наче невсім потрібне спасіння душі й наче спасіння та сердечний спокій – не одне й те саме.
Яків. А я ніяк не можу надивуватись, як страшенно багато тих, хто грішить проти цього тайнописного божественного закону.
Навряд чи знайдеш де-небудь бодай одну низьку душу, яка не рада була б хоч сьогодні зійти на найвищу посаду, анітрохи не думаючи про свою сродність. І це невідання Царства Божого затьмарило всі серця. Без сумніву, вони впевнені в тому, що наше щастя залежить від якогось одного звання, чи стану, хоч сто разів чули про Царство Боже, до якого, коли його знайти й скоритися, узявшись за природний обов’язок, легко додається все тобі потрібне. А без цього й звання – не звання. Та й як воно може бути званням, коли я не званий до нього всевишнім царством? А як же званий, коли не до того рожденний? Боже Царство є скрізь, і щастя живе в усякому стані, коли входиш у нього під керівництвом свого Творця, який саме для цього й привів тебе в наш світ. І стократ щасливіший пастух, котрий пасе за природою вівці й свині, аніж священик, котрий затіяв війну проти Бога.
Чому ми вважаємо хліборобство таким низьким, що всі його цураємось? Щасливий той, хто народивсь до медицини, до малярства, до архітектури, до письменства… Я славлю й вітаю їхню благословенну, бо природну, школу, тобто дозвілля, заняття.[143] Радію, коли й сам займаюсь якоюсь із цих наук, тільки було б це з Богом.
Та хіба не такий щасливий і землороб, коли за природою оре землю? Признаюсь, друзі мої, перед Богом і перед вами, що ось цієї ж таки миті, коли з вами розмовляю, покину нинішній свій стан, хоч у ньому я й зістарівся, і стану найостаннішим гончарем, як тільки відчую, що досі перебував у ньому без природи, маючи сродність до гончарства. Повірте, з Богом мені буде стократ веселіше й краще ліпити глиняні сковороди, аніж писати без природи. Але я й досі відчуваю, що мене тримає в цьому стані нетлінна рука Вічного.
Цілую її і йду вслід за нею. Зневажаю безпорадність усіх сторонніх радників. Коли б я їх слухав, то давно б уже став ворогом мого Господа. А нині я Його раб.
Лонгин. А я так навпаки – з утіхою дивуюсь: який солодкий труд трудівникові, коли він природний! Як весело жене зайця хорт! Який у нього захват, коли зачує сигнал до ловитви! Як насолоджується трудом бджола, збираючи мед! За мед її вбивають, та вона не перестане трудитись, доки жива. Солодкий їй, як мед, і солодший за стільник труд. До нього вона народжена. О Боже мій, який солодкий найгіркіший труд з Тобою!
Григорій.
Це – переклад приписуваної Титові крилатої фрази: «Diem perdidi».
Грецьке слово «схоле», від якого походить наше «школа», означає «заняття, навчання; дозвілля, спокій».
