а щось забирає. І ось настає мить, що круто змінює цей невпинний біг часу, закидаючи людину в інший світ. Хоч кожний сам будує своє життя. Отак, як Дмитро будує собі будинок – на велику родину, а сам не знає, чи він парубок, чи жонатий. Усі вважають, що жонатий, а він то живе в будинку жінки, що народила йому дитину, то бере валізи й іде до мами.
Якось мати не витримала й сказала синові:
– Та що ж це таке! Хіба ти не можеш узяти собі ділянки й побудуватися? Чого сидиш у приймах?
Звичайно, може. Він усе може, хоч до чого торкнуться його руки. І береться він за все.
Відразу після демобілізації йому у військкоматі запропонували роботу у військовій частині за кордоном. Дмитро відмовився: батьки вже немолоді, хворіють, на сестру і брата надії немає, він старший. Закінчив курси водіїв, хоч це й не спеціальність, а наче запасний аеродром.
У селищній раді Дмитрові запропонували стати директором клубу. Він, не вагаючись, погодився. З якихось фінансових причин до роботи можна було стати тільки за місяць. І на цей весь час він поїхав у село до двоюрідної сестри. На єдиний у своєму житті відпочинок. Ні перед цим, ні, після цього йому не довелося більше прожити таких безтурботних днів.
У селі Дмитро ніби зупинився вперше за багато років, щоб оглянутися довкола.
Вечоріє. Він зачудовано вдивляється в прекрасний світ, що оточив його сільськими краєвидами. Вечір ніби вагається: то намагається затримати напівзгаслу розкіш дня, то по зоряній доріжці веде з неба ніч.
Ох, ця ніченька! Прийшла на землю замріяною красунею, таким чорнооким косатим дівчам, бродить серед квітів, підглядаючи їхні сни, веде рукою над сонною травою й кущами, над лугами й озерами, щасливо сміється поряд із закоханими парами і теж загадково чекає на щось. І ось вона вже не дівчина, а жінка, що горнеться в любові до чоловіка, співає дітям колискової… Ні, це вже сива мати, що, вгадуючи долю своїх дітей, дожидає їх у господі з далекої дороги. Ох, ця чарівниця-ніч! Така різна, бентежить душу, народжує сподівання, дарує мрію й надію на щастя та любов, що прийдуть разом з ранком. Ця ніченька то перешіптується з вітром, то переморгується із зорями, то оповиває все таїною, то співає й зітхає, а то раптом заплаче щедрим дощиком. Чарівниця!
І під цей дощик Дмитро засинає.
Прокинувшись ранесенько, він почув, як сестра торохтить рогачами, цідить молоко, як наказує дітям, щоб не лізли до дядька – хай поспить, а коли прокинеться, щоб дали йому спокійно поїсти й не заглядали до нього ні в кімнату, ні в тарілку.
Тихесенько відхиливши двері, сестра занесла й поставила на стіл сніданок, прикривши вишиваним рушником.
У хаті затишно і чисто. Постелили гостеві у світлиці на високих подушках. Дмитро лежить і не хоче розплющувати очей – так гарно, любо, тепло. Раптом знадвору долинула дитяча суперечка:
– Не заглядай, розбудиш дядька!
– А сам?
– Я тихенько, не розбуджу.
