її за хвіртку, щоб бігла, доганяла той примарний світ, який допіру був так близько. Надія тихо вмирала в її очах. Умирала довго, поступаючись місцем холодному спокоєві.
«Куди ж ти бігла? – кортіло спитати Дмитрові. – Ти ж вагітна!» Не закутати її цього погожого дня, не пригорнути – хотілось її вдарити, кричати, бо в самого боліло серце від утрати. Вони обоє щось утрачали в собі.
…Дмитро ставив будинок. Ніхто йому не допомагав – тільки батько дав сімнадцять тисяч цеглин. Крім основної роботи в клубі, Дмитро працював сантехніком і електриком у будинку письменників, а ще будував селищну дитячу лікарню. Головний лікар бачив, як під вправними руками, цеглина за цеглиною, зводяться стіни нової будівлі, і наказав годувати майстра з лікарняної кухні, щоб не їхав додому на обід, щоб діти якнайшвидше дістали нове приміщення. Дмитро не знав простоїв: у чергу до нього ставали замовники приватних будинків, бо все в молодика виходило якісним і добротним. Абияк працювати він не вмів. Підказував іншим, за грішми не ганявся, а кожну зароблену копійку витрачав на омріяний власний будинок. Довгі чотири роки він власноруч і мурував, і стелив підлогу, і майстрував вікна та двері. Хіба що штукатурити наймав інших. Після сварок ночував уже не в матері, а у врем’янці.
За цей час народилася донечка. Пологи в Ірини були дуже важкі. Лікарі сказали, що їй не можна більше народжувати. «Бідолашна, – журився Дмитро, – це все наслідки страшного голодного дитинства». «Їсти треба було менше, більше рухатись, а то з’їла під час вагітності цілого Васька», – бурчала свекруха.
Дмитро м’яса з кабана не їв. Не міг. Той кабанчик, якого він привіз у мішку, ходив за ним слідом, мов собака. Інколи в клубі йому доповідали:
– Дмитре Івановичу, ваш Васько прийшов.
А той стояв на порозі й викликав хазяїна легеньким порохкуванням.
Коли Дмитро приходив купатися на річку, то там уже заставав кабанчика. Той першим туди прибігав манівцями. Як такого їсти?
Дмитро й Ірина вперше з донечкою на руках прийшли в гості до батьків. Тато був у доброму гуморі й виніс невістці подарунка:
– Ну, а тепер сподіваємось онука.
– У мене більше дітей не буде. Що ваш син зробив, то й народила.
Вражені такою нетактовністю своєї велемудрої невістки, батьки спочутливо поглядали на сина, а коли батько з сином лишилися наодинці, той почав дорікати:
– Узяв голу й босу. Зі старців. Навіщо?
– Вона буде лауреаткою Сталінської премії.
– Мені невістка потрібна, а не лауреатка. А ще – онуки.
Дмитро мріяв про сина, сам був з родини, де завжди було багато дітей. Він не уявляв сім’ю з однією дитиною, а тому й далі добудовував на другому поверсі веранду й кімнати, готуючи будинок для великої родини.
Розділ сьомий
А залізничні колії ведуть у все нові місця,
