А як іще міг горіти толь, що його він шматками привозив з сусіднього заводу? Кому що скажеш? Тиждень він не міг ні з ким розмовляти…
Коли ви в дитинстві радо крутили ручку динамо, стоячи в черзі серед однолітків, щоб тільки наблизитися до кіномеханіка і знати, що всі, хто дивиться в залі кіно, мають завдячувати саме тобі, коли ви приходили на кожний кіносеанс кінострічки «Чапаєв» і на запитання: «Скільки можна дивитися?» – відповідали з надією: «Може, він сьогодні випливе?» – то ця магія відчуття себе серед улюблених героїв, серед загадкових світів, серед сподівань дива залишилась у вас на все життя.
Так жила в Дмитрові туга за мистецтвом. Йому хотілося вихлюпнути ту любов до світу – до безкрайнього неба з його таємничими зоряними галактиками, до безмежних полів, сповнених дивовижних тварин і комах… Він прагнув висловити подяку чи то світові, чи людям за чарівницю-пісню, що сплітає слова й мелодію в щем серця, і за ту стару грушу, яка годувала голодне хлоп’я влежаними гниличками. Хоч що робив у своєму житті Дмитро, в його душі завжди з’являлось якесь захоплення, співало й тремтіло в ній, а потім раптом замовкало обірваною струною.
Коли сусід, що працював на кіностудії головним бухгалтером, спитав Дмитра:
– Чого сидиш у цьому клубі? Ти ж маєш вищу гуманітарну освіту! Приїзди до мене, підемо до директора студії. Ти ж тямущий хлопець!
Дмитрові шалено забилося серце, неначе вириваючись з полону буденщини. Отямився він лише у відділі кадрів, де його оформляли старшим адміністратором знімальної групи.
Він пам’ятає все. І, звичайно ж, той місяць відпустки після звільнення, коли надумав збудувати сарай. Ставив його поспіхом, сподіваючись, що, як буде час, перебудує. Проте часу більше не було ніколи. Його наче підхопив величезний маховик: відрядження, узгодження, терміни здавання, вибір натури, організація знімальних майданчиків, перевезення, переїзди, досягнення, дошки пошани, кар’єрне зростання, зустрічі, співпраця з видатними режисерами, акторами, операторами й письменниками. І не було більше на віку жодної ситуації й жодного дня, схожого на раніше прожитий. Здавалося, все лежало на його плечах і всім він був потрібен. Він давно вже не адміністратор, а директор вищої категорії. І крутить його пам’ять не кадри, а стрічки його життя.
Першою його картиною була «Його величність робітничий клас».
Групі, до якої входили художник, асистент оператора, механік, оператор і старший адміністратор, дали обкомівську машину «ЗІЛ». І от вони вирушили знімати загальні плани металургійного гіганта – заводу «Запоріжспецсталь». Від своєї причетності до світу кіно, від виконуваної роботи Дмитро мав незабутнє враження.
Природжену працьовитість і сумлінність відразу помітили ті, хто працював разом з ним, та от трактували по-різному. Головний режисер фільму
