style="font-size:15px;"> Мовчанка тривала.
Аж тут вигукнули старі:
– Хлопці, виходьте, бо всіх перестріляють!
Вийшли троє хлопців, не знаючи, хто вони тепер – зрадники чи герої. Вийшли, щоб урятувати рідних людей і бути проклятими в майбутньому. Старшого поліцая німці привезли з собою.
Олеся з сестрою вдома все розповіли, взяли нові торби й рушили до Вінниці. Ішли по рейках ночами. Нарешті добулись, але Григорія вже вивезли в Польщу. Знову вони роздали все полоненим. Надії на те, що вони зможуть побачити й забрати рідну людину, – тої надії, яка давала їм снагу пішки пройти такий тяжкий шлях, долаючи страх, уже не було. Олеся не плакала: не було сліз.
Повертатися додому пішки була несила. Умовилися з провідником поїзда, який мав вирушити наступного дня до Полтави. Чоловік звелів їм сховатися в копиці сіна неподалік залізниці, щоб їх ніхто не побачив. Так вони й зробили. А о п’ятій ранку несподівано з’явився німецький солдат і ключкою почав смикати сіно для коней. Смикав з усіх боків, щоб було рівномірно, не поспішав. Іноді ця ключка проходила так близько від тіла, що сестри прощалися з життям. Навіть коли німець пішов, вони ще довго боялися озватись одна до одної. Вилізли ледь живі. Нарешті по них прийшов провідник і забрав їх.
Доїхали вони до Супрунівки, добрели додому по розкислій під дощами дорозі. Ґрунт вилискував у калюжах, як чорне мастило, засмоктуючи чоботи. Зайшовши в хату, попадали без сили. Трохи відпочивши, посідали коло столу й мовчали. Тільки маленька Любочка бігала від діда до мами, від баби до тітки, залазила на коліна, намагаючись розвеселити, гладила по голові й цілувала в щоки. Завтра треба було йти на роботу в економію.
Повернулася в село й старша Олесина сестра – Марфа.
Жінки працювали на кухні, дітей тягали за собою. Німецькі солдати підвозили туди харчі й воду, пригощали дітей шоколадом. Один ходив за Оляною, показував фото дітей і жінки, плачучи.
– Не хочу війни. Гітлер капут.
Ця стара жінка з посивілим білявим волоссям нагадала йому матір.
Солдат знімав гімнастерку й бив нею об дровітню, витрушуючи воші. Оляна бралася виварювати йому сорочки: може, там хтось і її сина пожаліє. А ще через свою педантичну охайність вона не могла терпіти бруду.
Марфа з чоловіком жила перед війною в Донецьку. На початку війни чоловіка забрали на фронт, а вона залишилася з трьома дітьми. Вирішила повернутися в рідне село. Посадила меншеньких хлопчика й дівчинку на возика (старший біг поряд) і дійшла. У її хату вселився старший поліцай. Звільняти не хотів. Пішла з дітьми жалітися до управителя.
– Матко, не плач. Хата твоя.
– Я її сама будувала, своїми руками.
– Век, хата твоя.
Проте хати ніхто не звільнив і за два тижні. На стук у двері з-за фіранки виглядала вгодована жінка поліцая, а сам він виходив розлючений на ґанок і владно погрожував:
