крамниці. Жінка довго упиралася, та чоловік не раз спокійно повторював: «Підемо до колгоспу, щоб тільки дали жити».
Хоч яка голодна чи непевна пора були, колись багате село жило за давніми звичаями, намагаючись приховати руйнівні ознаки часу. На село бандити не нападали, бо знали, що в кожній хаті є зброя. Довго не приїжджали туди й розкуркулювати селян.
Жінку в селі навіть замолоду ніхто не звав Улькою. Тільки Оляною. Раненько в неділю вони поралися з сестрою в господарстві, пекли пироги й рушали до церкви. Після утрені сідали за стіл, розпивали чвертку з гранованих чарочок на ніжках, сиділи години зо дві, а потім відпочивали й ішли на вечірню службу.
Чоловіки цього дня збиралися коло крамниці, купували для розмови теж чвертку, дітям давали по п’ять копійок на кіно й подушечки.
Чоловіки відпочивали від жінок, жінки – від чоловіків, щоб у сім’ях була злагода.
Старший син Григорій був непризовний, женився рано й жив з батьком в одному дворі. Коли почалася війна, батько сказав йому:
– Іди, сину, на війну. Біда прийшла. Жінку й дочку ми доглянемо.
Невісточка дивилася на свекруху, що збирала сина в дорогу й соромилася своїх сліз, раз по раз вибігаючи з хати. А очі від них горіли голубим сяйвом.
Григорій пішов на фронт, але зброї йому не дали – тільки лопату й сокиру, щоб будував переправи. Коли військо відступало, пробиваючись до лінії фронту, ці переправи були останньою надією на порятунок, бо здавалося, що постріли та вибухи вихоплювалися із землі, з води, з розпаленілого неба. Під час одного з боїв саперів відрізало від основного війська. Лишилася купка людей з сокирами та лопатами в руках. Обережно, звернувши з напрямку, де пройшли бої, вони рушили до лінії фронту, прислухаючись до ледь чутних звуків канонади. А навколо догоряло літо, тихо злітало листя з дерев, опускалося в лісові джерела, золотячи кришталь вод. Серед тої краси бійці побачили три гармати, а коло них були розкидані тіла артилеристів: одні ніби лягли відпочивати після тяжкого переходу, а другі, понівечені до невпізнання, закликали до помсти.
– Хлопці пропали, рятуючи гармати. Ми мусимо закінчити їхню справу, – звернувся до всіх Григорій.
Поховали вояків, і з останньої сили потягли ті гармати. Не могли кинути, бо тим вони ніби б розстріляли своїх побратимів.
Коли вийшли до регулярних військ, то віддали документи артилеристів, а їх самих на летючих партійних зборах прийняли в комуністи й подали до нагороди. Однак партквитків вони не отримали, бо довелося терміново вирушати далі в бій. Уже героями й комуністами.
Перед Харковом на річці Сіверський Донець потрапили під масований обстріл разом з цивільним населенням. Навколо ревли гармати, кричали діти, стогнала земля…
А тоді раптом запала тиша й темінь. Григорій відкопався
