маєш?
Іван мовчав.
– Може, сину, й маєш, але глянь, які тепер часи. А вона одиначка, дворище гарне. Та й Микита для молодої сім’ї нічого не пошкодує, а він не бідний.
Боляче Тимофієві було казати таке синові, однак це говорив не він, а життя. Коли 1914 року почалася перша імперіалістична війна з німцями, забрали його на фронт. Лишилася вдома жінка з трьома дітьми. А коли повернувся з війни, застав тільки осиротілих дітей. Одружився вдруге. Люди йому напитали дівчини – такої, що вийде заміж за каліку з трьома дітьми. І шанував він свою Христю аж до самісінької смерті. Чи, може, любив?.. Бо звідки ж ті двійко діток, що послав їм Господь? Авжеж, любив: весь час дбав, щоб перекласти на свої плечі той тягар клопоту в сільській родині, без якого годі вижити. Розкошів вони не мали. Та хоч би куди він від’їжджав, завжди привозив жінці хустки. Всі діти чекали, коли батько вмиється, поїсть, кожного наділить гостинцем, а наостанок дістане скруточок, розгорне його вправним рухом і накине жінці на плечі. Вона, розгублена і вдячна, враз тоді молодшала: розпростувалася під хусткою спина, легкою ставала хода, блищали очі, а за якийсь час старанно згорнута хустка лягала в скриню, до таких самих дорогих подарунків. Жінка майже ніколи не носила тих хусток – тішилася тільки з того, що перед кожним святом витягала їх зі скрині провітрювати, а вони вигравали всіма барвами. Найбільше вона любила жовту. Для неї то були не хустки, а доказ чоловікової любові.
Іван більше не сміявся. Він ніби постарів, думки краяли серце. Це ж у нього на руках тепер уся родина: батько хворіє, Анночці лише п’ять рочків, Євгенка вже підліток, от-от почне дівувати, і зовсім маленький Сергійко. Мачуха вибивається з сили, пришиваючи нові латки. Він мусить. Коли вечорами виходив на вулицю, то шукав нагоди роздивитися ту малу, і мимоволі усмішка морщила йому лице. Дівчина була молоденька й беззахисна в своєму коханні. Роздивлявся на неї, аж поки з’явилося бажання захистити її. Боявся за неї, коли бігла одна додому, і йшов проводжати. Простували мовчки, вона тільки іноді поглядала на нього очима, повними чекання й любові. А він мовчав, бо весь час уявлялася йому та дівчина, що оповила його, наче хміль, приворожила вірною вдачею, білим личком… і відпустила.
Коли вони зустрілися після тої розмови з батьком, вона, щоб звільнити його від страшної муки, почала сама:
– Батько хоче, щоб ти оженився з Ганною.
– Звідки ти знаєш?
– Люди кажуть.
Він мовчав, бо груди йому розпирав жаль, що будь-якої миті міг вихопитися. А вона вела далі:
– Не судилося. Батько не дозволить тобі одружитися зі мною. Він так вирішив. Мені боляче…
Їй хотілося вмерти після цих слів, а вона лише мовчки подала йому руку. Відпустила…
Ганна й справді була молоденька. Їй довелося дописувати собі роки, щоб їх розписали. Весілля справили на Покрову.
І знову буяє весна. З далекої Америки приїхав у гості в Україну Семен з усією сім’єю. Приїхав і вжахнувся: багате колись село стало злиденним
