помер. Домучили».
Потім надійшла й Іванова черга. Викликали в органи 1933 року й наказали віддати долари, яких уже не було – поставив хату. Посадили, дали два роки з конфіскацією майна. Хату, на яку так ризиковано заробляв гроші, на яку віддав останні заощадження тесть, яку будували за планом Семена, розібрали, вивезли і десь у центрі села звели сільську раду.
Хата… Ганну з малими дітьми викинули з неї. Жила в своєму дворі, в курені. Земля своя, город свій. А коли вона виїхала з того дворища, ніхто там не будувався: чекали, що за два роки Іван повернеться.
А ті роки росли й росли.
Утік Іван з тюрми, влаштувався на торфорозробках; піймали й додали ще два роки. Знову втік, улаштувався на цукровому заводі в Гребінках. Найняв кімнату, повідомив Ганну. Ганна приїхала відразу зі старшим сином, не боялася поряд з чоловіком нічого, та й що їй було кидати – курінь? Це був, певно, найщасливіший місяць у її житті. Завжди знала, де її коханий чоловік і що, коли він прийде додому, маленька кімната наповниться пахощами свіжоспеченого хліба. Віддали сина до школи – в нульовий клас. Ніби все тихо, хоч і насторожував кожний випадковий стукіт у двері. Можна їхати по меншенького. Спішить Ганна по синочка – нарешті вони будуть разом усією сім’єю. А коли привезла Петруся, вночі постукали в двері – і батька забрали: хтось простежив за нею. Дали Іванові ще чотири роки і спровадили на будівництво Біломорканалу – звідти не втечеш. З Біломорканалу етапом терміново погнали на будівництво дороги Хабаровськ – Комсомольськ, де працювали переважно політв’язні. Хто був із села, той порався коло возів і коней. Ладували повні підводи. Треба відвезти й розвантажити, а щоб швидше – впиралися ногами, штовхали спинами воза й перекидали його. За виконання плану краще годували. А що заробляли собі грижі, то нічого не вдієш. Бідолашні інтелігенти вивозили землю грабарками, норм не виконували. Зменшувалася пайка – помирали від виснаження. Найбільше курці, що вимінювали хліб на цигарки. Але й у цих жахливих умовах вони звертались один до одного на ім’я й по батькові. І, певна річ, на «ви».
Поки мати збирала вузлика Іванові в дорогу, він став перед старшим сином і глянув серйозно в перелякані очі:
– Сину, ти залишаєшся за старшого, бо ти мужчина. Зрозумів? Зрозумів?
– Зрозумів, – промовив той через гірке схлипування.
Мабуть, це тоді закінчилося коротке дитинство хлопчика – старшого сина Івана й Ганни; і хоч він ще не доріс літ, проте дорослі обов’язки лягли на нього.
Батька забрали, мама, сподіваючись дитини, теж улаштувалася на цукроварні. Батькові товариші давали їй хліб, що його вона розвозила візочком і продавала. Навіть за такий короткий час Іван здобув собі в пекарні авторитет працьовитістю, розважливістю, а ще – любов’ю до хліба. Звідки це в нього, не знав ніхто. Він так тонко відчував тісто, знав, скільки в борошно треба додати опари, скільки разів вимісити, щоб хліби
