руху й усе чекав від хлопчика згоди, що той усе зрозумів. Солдати, дивлячись на переляканого хлопця та коней, весело щось викрикували й реготали. Митько мав лише одне бажання – щоб німець перестав його навчати, бо від страху, що поранений може застогнати, все одно нічого не міг утямити. А може, той уже стогнав, однак працювали двигуни на техніці й за тим шумом не чути було навіть людської мови. З машини за бронетранспортером, з якої стирчали антени, почали вже сигналити. Нарешті німець відійшов від підводи, вдоволено всміхаючись. Проте хлопця бентежили вже інші думки: «А що, як у лікарні теж німці? Куди їм тоді подітися? Що робити?» Та в лікарні ще німців не було, і пораненого забрали.
Коли повернувся назад до Табору, то не мав уже ні почуттів, ні думок. Байдуже дивився на німців, що влаштувалися за казармами, а серед них був і той, що його навчав на дорозі. Раптом Митько помітив, як з другого поверху казарм, де сушилося насіння, німці в бінокль удивляються в той бік степу, куди подався загін бійців. Зауваживши щось, вони послали туди броньовики. Де там сховатися? Навколо ж саме бурячиння. І скільки сягає око – жодного кущика. Загін, що вирвався з оточення в лісі, попав у пастку неосяжного простору. Мабуть, і німецький загін вийшов на полювання за даними розвідки. Після короткого бою німці повернулися з полоненими, послали людей забрати й закопати трупи, а тоді рушили в розташування своєї частини. Гітлерівці вишукували військові загони, що виходили з оточення, і знищували їх. Маршем ішли вороги по країні – і лягали в рідну землю її сини. Тягне Митько волами ту єдину півторачку, з якою наші бійці зайшли до Табору, й нічого не бачить за слізьми. Нема тих хлопців, що довірили йому свого командира, і страшна невідомість накрила хлопцеву душу. А на другий ранок – та сама тиша. І ніде нікого. Та невгамовна натура спонукає хлопця до руху. Треба подивитися, що там, за Табором. Наші? Німці? Хто? Чекати не вмів. Непосидючий та допитливий, він завжди намагався вирватися з-під материної опіки, щоб якнайшвидше побачити, що принесе йому той новий, незнаний світ, які ті німці і чому вони лізуть у його хату, село, країну, де йому так тяжко живеться. Він знов і знов тікає від матері, невгамовний і безстрашний. Йому не сидиться на місці. Усе треба побачити.
Буяє природа в липневому розквіті літа. Усе як завжди. От тільки тиша така густа. Крізь неї навіть не пробивається спів малої птахи з неба. Не чути ні звуку. Не видно нікого. Тільки страшне тривожне чекання котиться невидимою хвилею. Куди поділася денна метушня? Так тихо, аж страшно. І дуже одиноко. І не тільки Митькові.
У цій моторошній тиші причаїлася ще одна істота. Де той молодий зоотехнік, що всім показував її і казав ніжно: «Це моя Галя. Я так давно хотів її придбати»? І всі захоплено розглядали її, а вона поважно водила очима з довгими віями, бо й так знала, що гарна і що на неї покладають великі надії. Де тепер усі? Вона перебігає з одного місця на друге, вслухається й боїться виказати себе. Аж раптом чує чиїсь обережні кроки. Хтось сторожко, безшелесно крадеться. Вона вже побачила, вона біжить до нього, реве і схиляє
