сестри, Ганни, сім’ями виїхати в Америку – свояк не піддався. Та й мати запротестувала:
– Нема чого волочитися по світу. Вдома треба сидіти.
Гонориста була жінка, і всі її слухалися.
Село щораз більше скидалося на зболіле серце, яке дедалі рясніше кривавилося з кожною втратою своєї дитини та родини. Для них воно було колискою в цьому розбурханому світі доріг, що їх кожному проклала доля, намагаючись захистити всіх. Але з людською нерозважливістю боротися тяжко.
Скільки разів пожалкував Семен, що послухався матері, однак тоді йому, сповненому життєвого досвіду, мамина пересторога видалася такою щасливою обіцянкою жити на Батьківщині, що він спробував був обдурити самого себе, ніби все буде гаразд. І от він у пастці.
Спершу Семен спостерігав навколишнє життя, немов з віконечка вагона. Проте його поїзд таки мав зупинитися. І зупинився. А навколо й далі вирувало життя: ліквідація неписьменності, збір податків, реалізація позики, планові постачання молока, шерсті та шкір і головне – колективізація. Хоч заганяти людей у колгоспи було нелегко. На все життя запам’яталося Семенові, як їхнього сусіда намагалися затягти в колгосп. Неначе кадр кінофільму жахів.
Улітку 1931 року приїздить у село представник обкому й робить молодого бухгалтера сільради секретарем комсомольської організації в колгоспі. Ніяких доводів, як-от тарифна відпустка, вагітна жінка, брак харчів, до уваги ніхто не брав. Мусиш. Так треба. І ось завдання. Секретар повинен забрати корову в одноосібника Симінька, бо той не виконує плану здавання молока, а насправді – не йде до колгоспу. Отож зі ще одним комсомольцем, удвох, заходять вони до хати тих бездітних Симіньків і пояснюють мету візиту.
– Чому не виконуєте плану здавання молока?
– Корова недавно отелилася.
– Ну, що ж, коли так, то заберемо корову до колгоспу.
– Ваше право.
Саме так усе починалось, але акт вилучення корови господар підписати відмовився. Усі вийшли на подвір’я. А з інших дворів уже видивляються сусіди.
– Іване, – каже секретар комсомольцеві, – виганяй корову з хліва.
Іван по-хазяйському випускає корову, ніби на пашу, а потім знову повертається, щоб випустити із загороди теля. Нарешті господиня зрозуміла, що це не жарти, метнулася до хліва, повисла на дверцятах загороди й почала репетувати:
– Не дам! Рятуйте!
Шулікою зривається з подвір’я господар, влітає до повітки, б’є навідліг дружину й кричить:
– Я ж тобі казав, що радянська влада не пощадить!
Падає бідолашна коло хвіртки, потім зводиться на ноги, знов удар… Теля вже у дворі… Ще мить – і на вулиці… Вибігають комсомольці, а їм услід кричать жінки й діти. Лине навздогінці слово «грабіжник». Цей комсомолець навіть у дитинстві
