може, Митько почує велику таємницю.
– Та хто ж його знає, – замовкає стара. Це ті, що скидали дзвони, чоловіки не захотіли лізти.
Новонароджений хлопчик жив недовго. Залишить мати дитині молоко й біжить на роботу, а старші сини вип’ють половину, доллють туди води – от він і помер. А тут ще хлопці підпалили якесь сміття, і хазяйка викинула родину на вулицю. Знову допомогли батькові товариші: попросили директора цукрового заводу, щоб той зарадив Івановій сім’ї.
Цукроварня на площі чотириста гектарів вирощувала цукрові буряки на насіння, що його потім розподіляли між тими, хто здавав буряки на завод. З цукрового заводу для обслуговування насінного виробництва була виділена бригада з приміщеннями для техніки, стайнями, будинками для сезонних робітників – так званими бараками. Охрестили цю бригаду Табором. З наказу директора цукроварні управитель Табору дав сім’ї невеличку кімнатку, а мама почала працювати на буряках.
Ніхто тепер у цій мовчазній жінці не впізнав би щасливого дівчати, що виростало в любові й достатку. Вона не постаріла передчасно. Вона змужніла в тій боротьбі з негараздами. Зболіле серце навчилося помічати чуже горе й допомагати іншим. Вона була уважна до тих, хто працював поряд з нею, і дуже старанна. Тільки всміхалася нечасто. Скромно несла ту красу, що її не батьки дали, а накладало саме життя за терпіння, лагідність і душевне тепло. І це все світилося в очах, виявлялося в рухах, пестило голосом.
– Ганю, поїдь у село, набери там дівчат на постійну роботу.
І вона їздила в село вербувати племінниць у радгосп. І привозила.
У Таборі жили й працювали люди, не обтяжені родинними зв’язками. Усі прийшли сюди зі свого минулого, яке й не згадували. Постійних робітників було небагато. Серед них – конюх – перший Митьків учитель. У чотирнадцятому році був в Угорщині, в полоні, – грав там в оркестрі, – а коли повернувся, то випадково потрапив до Табору та так і залишився там за нічного конюха. Одного разу почув, як Митько бренькав на саморобній балалайці. Підійшов, зацікавлений:
– Ану, потягни… Прийдеш до мене ввечері на стайню.
На смерку стояв Митько з двома хлопчиками під стайнею й чекав, що скаже їм цей дивакуватий дід. Що йому від них треба.
Коли Митько зайшов, той без зайвих розмов простяг йому трубу.
– Ану, дунь у трубу.
Хлопчик подув.
– Не так. Ще. Тепер так. Приходь.
А тим двом зразу відмовив:
– Нема в мене часу з недотепами возитися, – і знову до Митька: – А ти залишайся.
З цього дня щовечора прибігав Митько до старого конюха, і той його вчив музики, показував ноти, давав вправи й вимагав чистоти звуку, відчуття ритму. Прийняв до оркестру. Цей сільський оркестр їздив по похоронах та весіллях. Малий музикант привертав до себе неабияку увагу.
– Дивись,
