лише одне багатство – вроду. Не помічав командир бідної одежі, якої соромилася дівчина, а чув тільки радісний стукіт свого серця. Біля хвіртки обережно брав у свою долоню протягнену дівочу руку й говорив ласкаво:
– До свидания, Аннушка.
Вони ніколи не вели розмов про любов, а їм здавалося, що вони все знають одне про одного. Слів не треба. Запала в душу хлопцеві та дівчина, покохав її щиро – і пише про це батькам на Урал. Летить у далеку Україну благословення: «Мы не возражаем, в случае чего присылай свою хохлушку Аню, мы досмотрим». Батько хлопця працював на військовому заводі, тож добре розумів сина і заспокоював його. Хлопець одержав листа, а назавтра йому треба було їхати у відрядження на завод по нову техніку для дзотів. Кинулися до загсу. Там довго розглядали їхні документи. Дівчині було лише сімнадцять.
– Не можна. Якби було між вами щось, то розписали б.
– Нічого не було…
– Есть между нами – любим мы друг друга.
– Приїдеш, тоді говоритимемо.
Він залишає їй адресу батьків, їхнє фото, їхнього листа:
– До свидания, Аннушка, я скоро вернусь. Ты жди меня.
І поїхав.
А за два дні почалася війна.
Усі ці дні ходила Анька селом, намагалась уявити ту лінію оборони з нікому не потрібними пустими дзотами і, мов закляття, шепотіла нишком: «До свидания, Аннушка», – вимолюючи в долі хоч обіцянку на побачення. Плакала й раділа, чекала й чекатиме все життя.
Це вперше хлопчик чує про любов, і його душа завмирає в урочистості та хвилюванні. Він бажає своїй молоденькій тітці щастя і, засинаючи, шепоче:
– До свидания, Аннушка.
Роботи було багато, але не це непокоїло Митька. Він звик до думки, що треба працювати, щоб бодай щось мати. Проте раніше він мав мрію. Він мріяв, що коли-небудь стане музикантом, чи художником, чи ще кимось. Тепер усе майбутнє бачилося йому одним замкнутим колом. Робота в економії й хатня робота. І більше нічого. Ніяких відносин зі світом не мав. Хіба що іноді носив у Гребінку ті три літри молока, що їх треба було здавати з корови. Корову жалів, а себе – ні аби забезпечити кормами свою улюбленицю. Трави вистачало. Для всіх хлопець залишався тим самим непосидючим, невтомним трудівником, лише мати помічала ту відгородженість від людей. Усі йому видавалися нещирими. Навіть мати. Надто після того, як узимку, повернувшись від тітки, застав удома військовополоненого, якого мати пустила в хату. А щоб сховати від старшого сина свій жіночий гріх, відпровадила його в чуже село, у сніги, у війну.
За друзів Митькові були тільки кінь і корова. Коло них він знаходив притулок у цьому незрозумілому світі, де нікому не можна було довіряти. Хлопцеві здавалося, що вони вдячні йому за турботу про них, і часом, обнявши коня за шию, він переповідав йому свої сумніви й болі.
В економії
