style="font-size:15px;"> З Табору до Німеччини справді нікого ще не забирали; економія потребувала робочих рук, і всі з довколишніх сіл хотіли найнятися сюди на роботу.
Київ звільнили 7 жовтня 1943 року, проте смугу в шістдесят кілометрів повсякчас обстрілювали аж до Нового року. У Таборі порядкували німці. У конюшнях стояли їхні коні, що тягали гармати. Коло коней ходили власовці. Митько зі своїм волом розвозив корм по стайнях.
За ніч перед Новим роком власовці великим обозом рушили в бік Корсуня-Шевченківського.
– Хай хлопець допомагає, – розпорядився старший.
Митька примушували щось підносити й ув’язувати, приставили до однієї з підвід. Хлопець ішов і весь час міркував, чи довго ще йому чекати.
– Парень, а ты куда собрался? – тихенько запитує солдат.
– Та жду, коли віддадуть коня і вола.
– Убегай. Будет остановка, спрячься. Никто ничего тебе не отдаст.
Тільки тоді Митько зрозумів, куди він поперся. Усю дорогу видивлявся, де б сховатися, і не міг знайти схованки. Тільки з кожним кроком віддалявся від рідних місць.
В одному селі він побачив кузню з маленьким відчиненим віконцем, шмигонув під стіну в темені й насилу втисся у вікно.
Коли після недовгої зупинки обоз рушив далі, чув, як його гукали. Йому здавалося, що його неодмінно відшукають. Зіщулившись, присів під стіною на купі якогось залізяччя і ще довго навіть у цілковитій тиші боявся ворухнутись, а потім схопився й побіг додому.
Уночі проти Нового року прийшли розвідники, а назавтра прилетів наш літак і почав хтозна-навіщо стріляти по спорожнілих стайнях, по вулицях і кидати невеличкі бомби.
Німці відступили, пройшли наші війська. Приїхала якась комісія, і військовий звернувся до людей, щоб допомогли фронтові хто чим може. Люди виносили зерно: хто – відро, хто – два. Мати винесла солдатам цілий мішок.
– Син тягав, тягав, а вона взяла й віддала. Чужа б пожаліла, а своя дурна, – ловить Митько чийсь заздрісний голос.
І вперше в хлопця промайнула думка: «Це ж моє зерно! Не вона його припасала». Незнайоме «моє» вперше викликало відразу до матері.
Усе сіно в Таборі згодували німецьким коням, і знову з Терешком їх послали по солому в бік Василькова, на колишню передову, де від осені стояли скирти й раз по раз розривалися снаряди. Терешко став на воза й загадав Митькові залізти на скирту й скидати звідти сіно.
«Воно, скотина, на возі, а я на скирті, що її, може, нашпигували снарядами. Чужої дитини не шкода», – і Митько, встромляючи в солому вила, щоразу завмирав душею. – «А як рвоне! Де той батько?! Де?»
Надійшов запит, чи є такі й такі. За якийсь час дістали виклик і почали збиратися в дорогу, щоб їхати до батька. Відразу продали корову,
