якось увечері й побіг Митько в кіно. Перші дні літа зберігали ще м’яку ніжність весни. Листя на деревах вилискувало, ніби після дощу, і цей полиск пробивався крізь сутінки, які на все накидали запону таємничості. Трохи ніяковіючи під жіночими поглядами, зайняв місце під сосною й нетерпляче чекав, коли згасне світло й оживе екран. Нарешті запанувала темрява. Хлопець не зразу помітив, як до нього почали наближатися жінки. Вони переходили зі своїх місць і намагалися сісти коло нього. Вони дивилися не на екран. Дехто навіть непомітно торкався його руки, сорочки, коліна. Жінки були старі й молоді. Вони всі хотіли побачити в ньому щось своє, проте він злякався. Його груди здавив біль і жах… Він побіг до виходу.
– Ти чого? – спитав вартовий.
– Вони… Вони присунулися до мене… Вони дивилися на мене…
– Ну, то й що? Комусь ти нагадав сина, комусь – однокласника, комусь – брата, а комусь того, кого вони ще не зустріли. Жінкам завжди потрібен чоловік – їм закортіло глянути на хлопця, понюхати його.
Митько трохи вгамував своє хвилювання, але назавжди запам’ятав ті збентежені жадібні очі, сповнені суму. Він раз у раз згадував ці чудові обличчя, на яких горіла невитрачена ніжність. І вже не боявся – жалів. Жалів невідомим йому почуттям сильнішого до слабшого. Жалів як матерів, як сестер, як коханих. Йому ще так довго хотілося плакати, коли в голові зринав той вечір. Скільки смутку й тепла за міцною огорожею таборів!.. І скільки їх, цих таборів!.. І скільки тих чоловіків, що десь живуть – може, теж у таборах – без любові, яка так даремно, марно щезає в неволі.
Саме селище зветься Старт. Воно лежить за тридцять кілометрів від Комсомольська. Сюди звідусіль приїздять по хліб до батька. Хлопець усіх уважно розглядає, ловить кожне слово з розмов людей, намагається зрозуміти їхні взаємини з батьком і заспокоюється: батька поважають, а тому доброзичливо ставляться й до сина. Школи в Старті немає, Митько навчатиметься в інтернаті для дітей працівників КДБ в Комсомольську. А поки немає уроків, ним і Петром опікується молода вчителька – жінка начальника запасного аеродрому. Навчає російської мови.
Хтось порекомендував батькові взяти до себе в пекарню старого чоловіка зі шпиталю – хиряка з Москви, вченого, який уже десять років скніє в таборах. Батько взяв, оформив його у вагарню коло виїзду з пекарні. Старий ходив ночувати в зону; мама його підгодовувала. Митько десь підслухав, що всі, хто потрапляє на роботу в батькову пекарню, здоровшають. От і той старий чоловік з Москви набрався сили. Розмови з ним, його розповіді хоч і не запам’яталися, проте залишили свій відбиток на все життя. Це саме від нього Митько вперше почув незнайоме слово «генетика».
– Ти подивись, – казав Митькові старий, – он твій батько не закінчив жодного класу, а як уміє організувати виробництво і людей. Серед людей, що відбули свій строк у таборах і вийшли на поселення, багато освічених людей, а найрозумнішим виявився твій
