а цілому світу.
Хлопці ще боролися з собою, не хотіли бачити у ворогові людини, а Ірочка вдячно прийняла цю історію до серця на все своє життя.
Звідки надійшла звістка про поразку німців під Москвою, ніхто з дітей не знав. Вона носилася в повітрі, вона рипіла снігом, її переказували з уст в уста. Від цього дня діти почали чекати кінця війни, бо повірили в перемогу.
Баба – мачуха – таки домоглася свого: з села приїхала тітка й забрала до себе племінницю. Роки раннього дитинства, проведені в розкошах, достатку й безсердечності до людей, які в тяжкій праці заробляли свій хліб, роки, що зовсім не привчили ані до праці, ані до обов’язку, далися взнаки. Дівчинка в душі бридилася важкою роботою, хоч і допомагала старанно. Не мала вродженої любові й хисту до тої праці, надто сільської, і сама страждала від цього. Ірину передавали з рук у руки, і ледве наші війська звільнили Київ, її знову відвезли до діда, щоб вона ходила в школу. Сирота, що жила не з любові рідних, а з їхнього спочуття й милостині, весь час відчувала свою самотність і замикалася в собі.
Настав такий довгожданий день… Перемога… Усі почали чекати, що з війни повернуться рідні. Чекання – постійний стан людей у роки війни. Чекала й Іра, але це було не конкретне почуття, а настрій. Вона раділа разом з усіма кожному, хто вертався з війни чи евакуації, та не знала, що чекає на неї. Найчастіше вона уявляла, як одного разу приїде її тато, в орденах, – інакше й бути не може, – веселий і такий рідний. Проте коли в двері постукала змарніла жінка з клунком за плечима, у великій картатій хустці, й принесла з собою перший сніг холодного зимового ранку, то ніхто її спочатку не впізнав. Тільки старий батько вхопився за серце:
– Мар’яночко… жива.
А Іра вдивлялася в незнайоме обличчя, пригадувала давно забуті рідні риси, аж поки в її уяві ожила молода сміхотлива мама.
– Мамочко…
Так, ця худенька жінка з сивиною в косах – її мама. Вони стоять обнявшись і плачуть. І не можуть відірвати одна від одної рук. Марія весь час дивується, що ця вища за неї дівчина, трохи насторожена і розгублена, – її дочка, непосидюча, весела пустунка.
За столом вони сидять поруч і далі нишком роздивляються одна на одну. Всі слухають мамину розповідь, хоч мама й не каже всього.
– Мамо, а де наш тато?
– Не знаю, та будемо чекати.
І вони чекали… Марія нікого не дурила. Вона сподівалася, вона вірила, що чоловік живий. Він міг утекти, якщо в його справі не розібралися, і десь, певно, живе, боїться з’явитися, щоб не нашкодити сім’ї. А може, десь у шпиталі. Вони чекали…
Чекали, поки мама працювала в лісництві, чекали, коли мама закінчувала інститут, чекали, коли маму послали на роботу неподалік Києва, і туди поїхав з нею й дідусь. І в цьому довгому
