– холодно відповів Наварро, – ми й сподівалися, що ви відмовитесь. Росія – ворог Іспанії. Запрошення стосувалося тільки доктора Равіка. Ми змушені були запросити вас лише тому, що ви сидите разом.
Морозов поставив на свою широку долоню виграного коня й глянув на Равіка.
– Тобі не здається, що пора кінчати цю комедію?
– Здається. – Равік обернувся до іспанця. – Юначе, я гадаю, що буде найкраще, як ви підете на своє місце. Ви безпідставно ображаєте полковника Морозова, ворога радянської Росії.
Не чекаючи відповіді, він схилився над шахівницею. Наварро ще хвилину нерішуче постояв, тоді пішов геть.
– Він п’яний, до того ж, як багато латинянів, позбавлений почуття гумору, – сказав Равік. – Та це не причина, щоб його не мали й ми. Тому я й підвищив тебе в полковники. Наскільки мені відомо, ти був лише жалюгідним підполковником. Я не міг допустити, щоб ти виявився нижчий рангом, ніж той Гомес.
– Мовчи, хлопче. Через твоє базікання я проґавив альохінський варіант. Мабуть, цього слона я програю. – Морозов підвів очі. – Господи, ще один суне. Другий ад’ютант. Що за люди!
– Це вже сам полковник Гомес. – Равік зручно відкинувся на спинку стільця. – Зараз відбудеться дискусія між двома полковниками.
– Вона буде коротка, сину мій.
Полковник був ще церемонніший за Наварро. Він вибачився перед Морозовим за помилку свого ад’ютанта. Вибачення було прийняте. І тепер, коли непорозуміння з’ясоване, Гомес іще церемонніше за Наварро запропонував на знак перемир’я випити за Франко. Цього разу відмовився Равік.
– Але ж ви наш німецький союзник… – Полковник був видимо спантеличений.
– Полковнику Гомесе, – відповів Равік, якому вже уривався терпець. – Облишмо все так як є. Пийте собі, за кого хочете, а я граю в шахи.
Полковник намагався усвідомити почуте.
– Отже, ви не…
– Краще не уточнюймо, – перебив його Морозов. – Це призведе до зайвих суперечок.
Гомес ще дужче спантеличився.
– Але ж ви, білогвардієць і царський офіцер, повинні бути проти…
– Нічого ми не повинні. Ми дуже старомодні. В нас різні погляди, а проте ми не розтрощуємо один одному голів.
Видно, Гомесові нарешті сяйнуло. Він випростався і гостро сказав:
– Бачу. М’якодуха демократія…
– Голубе, – сказав Морозов з раптовою погрозою в голосі. – Вшивайтеся звідси! Вам слід було вшитися ще кілька років тому. До Іспанії. Воювати. А за вас там воюють німці й італійці. Гайда!
Він підвівся. Гомес відступив на крок, не зводячи погляду з Морозова. Тоді рвучко обернувся й пішов до свого столика. Морозов знову сів. Він зітхнув і подзвонив офіціантці.
– Кларисо, принесіть два подвійні кальвадоси.
Клариса кивнула головою і вийшла.
– Хвацькі вояки, – засміявся Равік. – Примітивне мислення й дуже ускладнене уявлення про честь. І те й те утруднює
