вікнами на Єлисейські поля, була переповнена, але вони знайшли столик унизу, в барі, де верхня частина стін була облицьована скляними панелями, за якими сиділи й літали папуги, какаду та інші барвисті тропічні птахи.
– Ви вже думали про те, що робитимете далі? – спитав Равік.
– Ні, ще не думала.
– Ви їхали сюди з якимось наміром?
Джоан завагалася.
– Ні, якогось певного наміру в мене не було.
– Я питаю не з цікавості.
– Я знаю. Ви вважаєте, що я повинна знайти якусь роботу. Я й сама хотіла б знайти її. Я торочу собі це щодня. Та потім…
– Господар готелю сказав мені, що ви артистка. Я не питав його. Він сам сказав, коли я довідувався в нього, як ваше прізвище.
– А хіба ви вже забули його?
Равік глянув на неї. Вона спокійно дивилася на нього.
– Так, забув. Залишив папірець у готелі й не міг згадати.
– А тепер пам’ятаєте?
– Пам’ятаю. Джоан Маду.
– Я поганенька артистка. Грала невеличкі ролі. А останнім часом зовсім не грала. Та й не дуже добре розмовляю по-французькому.
– А яка ж ваша рідна мова?
– Італійська. Я виросла в Італії. І ще трохи розмовляю англійською та румунською. Мій батько був румун. Він помер. А мати англійка, вона й досі живе в Італії, не знаю, де саме.
Равік майже не слухав, що вона каже. Він страшенно нудився й не знав, про що з нею ще говорити.
– А що ви ще робили? – спитав він, аби не мовчати. – Крім того, що грали невеличкі ролі?
– Робила те, що треба було в театрі. Трохи співала й танцювала.
Равік недовірливо подивився на неї. Щоб співати й танцювати, треба мати не такий вигляд. Вона була якась блякла, сіра й не дуже знадлива. На артистку вона не скидалася. Хоч, зрештою, це слово можна тлумачити як завгодно.
– Співати й танцювати ви могли б спробувати й тут, – сказав він. – Для цього не обов’язково бездоганно володіти мовою.
– Так. Але спершу треба знайти якесь місце. А як його знайти, коли нікого не знаєш.
Морозов, раптом подумав Равік. «Шехерезада». Звичайно. Морозов знайде, куди її приткнути. Від цієї думки він трохи пожвавішав. Морозов підбив його на цей нудний вечір. Тепер він спровадить йому цю жінку, нехай Борис покаже, на що він здатний.
– Ви знаєте російську мову? – спитав він.
– Ледь-ледь. Знаю кілька пісень. Циганських. Вони дуже схожі на румунські. А чого ви питаєте?
– Я знаю одного чоловіка, що трохи розуміється на цьому. Може, він щось зробить для вас. Я дам його адресу.
– Мабуть, дарма й пробувати. Антрепренери скрізь однакові. Рекомендації мало допомагають.
Равік помітив, що жінка вгадала його намір під цим приводом спекатись її. А оскільки це була правда, він заперечив:
– Той чоловік, про якого я кажу, не антрепренер. Він портьє в «Шехерезаді». Це російський нічний клуб на Монмартрі.
– Портьє? – Джоан Маду підвела голову. – Це інша справа.
