по місту. Поки ходиш, то трохи краще. А коли сядеш і стеля падає тобі на голову…
– Аз вами нічого не сталося на вулиці? Ніхто вас не обікрав?
– Ні. Мабуть, видно, що в мене багато не вкрадеш. – Вона наставила Равікові порожню чарку. – А інше… мені часто хотілося, щоб хтось озвався до мене. Аби тільки не відчувати себе нічим, автоматом, що йде, і більше нічого! Аби на мене хоч глянули чиїсь очі… очі, а не камені! Аби тільки не ходити, немов тебе відцурався весь світ! Ніби на якійсь чужій планеті! – Джоан відгорнула назад волосся і взяла в Равіка повну чарку. – Не знаю, чого я розповідаю все це. І не хочу, а розповідаю. Може, тому, що всі ці дні я була німа. Може, тому, що сьогодні ввечері вперше… – Вона затнулася. – Не слухайте мене.
– Я п’ю, – сказав Равік. – Говоріть що хочете. Тепер ніч. Ніхто вас не чує. Я слухаю самого себе. Вранці все забудеться.
Він відхилився на спинку канапи. Десь у будинку шуміла вода, щось потріскувало в батареї опалення. У вікно й досі стукотів м’якими пальцями дощ.
– Коли потім повертаєшся й гасиш світло… і темрява огортає тебе, наче маска з хлороформом… тоді знов умикаєш світло і втуплюєшся… втуплюєшся…
Я вже сп’янів, подумав Равік. Сьогодні швидше, ніж звичайно. Може, через це тьмяне світло? Чи через усе разом? Але це вже не та блякла, непомітна жінка. А якась інакша. Раптом з’явились очі. І обличчя. Щось дивиться на мене. Мабуть, тіні. Це її освітлюють ніжні спалахи полум’я в моєму мозкові. Перші відблиски сп’яніння.
Він не слухав, що казала Джоан Маду. Він усе те знав і більше не хотів знати. Самітність – одвічний рефрен життя. Вона не гірша й не краща, ніж чимало іншого. Про неї тільки надто багато говорять. Людина самітна завжди й ніколи не самітна. Раптом десь в імлі зазвучала скрипка. Парк на пагорбах Будапешта, задушливі пахощі каштанів. Вітерець. І, немов молоді сови, на плечах повсідалися мрії, з очима, що світяться в присмерку. Ніч, що ніяк не стає ніччю. Пора, коли всі жінки вродливі. Вечір розгорнув брунатні крила, наче велетенський нічний метелик.
Равік підвів очі.
– Дякую, – мовила Джоан Маду.
– За що?
– За те, що ви дали мені вибалакатись, не слухаючи моїх слів. Я наче трохи ожила. Мені треба було вибалакатись.
Равік кивнув головою. Він помітив, що її чарка знов порожня.
– Гаразд, – сказав він. – Я залишу вам пляшку.
Він підвівся. Кімната. Жінка. Більше нічого. Бліде обличчя, на якому вже ніщо не світилося.
– Ви хочете йти? – спитала Джоан Маду. Вона озирнулася навколо, наче в кімнаті хтось заховався.
– Ось адреса Морозова. Його прізвище, щоб ви не забули. Завтра ввечері о дев’ятій. – Равік написав усе на бланкові для рецептів, потім відірвав аркушик і поклав на валізу.
Джоан також підвелася. Вона взяла плащ і берет. Равік глянув на неї.
– Не треба мене проводжати.
– Я й не збираюся вас проводжати. Тільки не хочу тут залишатися. Хай пізніше. Ще трохи повештаюсь по місту.
– Але
