зґвалтувати какаду. Какаду був такий знуджений, що навіть не скидав його з себе. Просто дзьобав далі зерно, не звертаючи на голуба уваги.
– Це ніякий не жаль, – сказав Равік.
– А що ж?
Голуб нарешті здався. Він зіскочив з широкої спини какаду й заходився чистити пір’я. Какаду байдуже задер хвоста й випорожнився.
– Випиймо тепер доброго старого арманьяка, – мовив Равік. – Це буде найкраща відповідь. Повірте мені, не такий я страшенний людинолюб. Скільки вечорів я просиджую де-небудь сам-один. По-вашому, це дуже приємно?
– Ні, але з мене погане товариство. Це ще гірше.
– Я відвик шукати товариства. А ось і ваш арманьяк! Салют!
– Салют!
Равік поставив на стіл чарку.
– А тепер тікаймо з цього звіринця. Мабуть, вам не хочеться ще повертатись до готелю?
Джоан Маду похитала головою.
– Гаразд, то підемо далі. В «Шехерезаду». Там вип’ємо. Видно, нам обом треба ще випити, і ви заразом побачите, що там робиться.
Була десь третя година ночі. Вони стояли перед готелем «Мілан».
– Ви досить випили? – спитав Равік. Джоан Маду завагалася.
– У «Шехерезаді» мені здавалося, що досить. А тепер, коли я побачила ці двері… наче замало.
– На це є рада. Мабуть, у готелі щось знайдеться. А як ні, то підемо в шинок і купимо пляшку. Ходімо.
Джоан глянула на нього. Потім на двері.
– Добре, – зважилась вона, проте не рушила з місця. – Підійматися нагору… В порожню кімнату…
– Я вас проведу. І ми прихопимо пляшку.
Портьє прокинувся.
– У вас є щось випити? – спитав його Равік.
– Може, коктейль із шампанським? – відразу діловито запропонував портьє, хоч іще позіхав спросоння.
– Дякую. Щось міцніше. Пляшку коньяку.
– «Курвуазьє», «мартель», «генессі»?
– «Курвуазьє».
– Гаразд, мсьє. Зараз відкоркую і принесу вам.
Вони піднялися нагору.
– Ключ у вас? – спитав Равік у Джоан.
– Кімната незамкнена.
– Якщо будете залишати кімнату незамкненою, можуть украсти гроші й папери.
– Їх можна вкрасти і з замкненої кімнати.
– Це правда… з такими замками. А все-таки з замкненої важче.
– Мабуть, так. Але я не люблю повертатися сама з вулиці, шукати ключа й відмикати порожню кімнату… наче відкриваєш могилу. Досить уже того, що заходиш туди, де тебе ніщо не жде, крім кількох валіз.
– Ніде тебе ніщо не жде, – сказав Равік. – Треба завжди все приносити з собою.
– Можливо. Але тоді є хоч якась жалюгідна ілюзія. А тут і її немає…
Джоан кинула на ліжко плащ та берет і подивилася на Равіка. Її великі ясні очі на блідому обличчі ніби застигли в гнівному розпачі. Вона постояла так хвилину, тоді засунула руки
